Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

– Дякую вам, – мовила вона.

Більшість людей багато разів її бачили. І дивлячись зараз на Даґні, коли вона підняла голову, багато хто подумав – уперше і з подивом, – що їхня віце-президент і керівник виробничого відділу – жінка, і що вона справді розкішна.

Десь на гальорці хтось весело вигукнув:

– Геть Джима Таґґарта!

Після чого люди вибухнули радістю. Вони сміялися, кричали, плескали в долоні. Дотеп геть не вартий був такої реакції, зате він дав усім присутнім те, чого вони потребували. Вони немов вітали не сам жарт, а слова, що нахабно заперечили владу.

І кожен у кімнаті чудово це розумів.

Даґні підняла руку.

– Не поспішайте, – сказала вона, сміючись. – Зачекайте ще тиждень. Отоді в нас буде свято. І повірте, ми відзначимо його як належить!

Почали жеребкування. Даґні вийняла один папірець із купки згорнутих аркушиків з іменами усіх робітників. Переможця не було серед присутніх, зате в компанії його вважали одним із найкращих фахівців: Пат Лоґан, машиніст «Комети Таґґарта» з Небраски.

– Надішли Пату телеграму і повідом, що його понижено на посаді до машиніста товарняка, – звернулася вона до Едді. І невимушено додала, ніби рішення це було прийнято щойно, проте їй однак ніхто не повірив. – О, іще одне, напиши йому, що в цьому рейсі я перебуватиму разом із ним у кабіні локомотива.

Старий машиніст, який стояв поруч, усміхнувся і прокоментував:

– Міс Таґґарт, я знав, що так і буде.

Ріарден саме був у Нью-Йорку, тому Даґні зателефонувала йому зі свого кабінету.

– Генку, я планую завтра влаштувати прес-конференцію.

– Та невже?! – розреготався він.

– Саме так, – голос її пролунав серйозно, мабуть, аж занадто серйозно. – Газетярі раптом з’ясували, що я таки існую на світі, і почали ставити запитання. Хочу відповісти на них.

– Нехай тобі щастить.

– Дякую. А ти завтра будеш у місті? Добре, якби ти теж прийшов.

– Добре. Таке не можна проґавити.

Журналісти, що зійшлися в конторі «Лінії Джона Ґолта», – це були молоді громадяни, яких навчали вважати, начебто їхня робота полягає в тому, щоб приховувати від світу правду. День у день вони виконували одне і те ж: були присутні як глядачі при черговій знаменитості, яка видавала фрази про суспільне благо, старанно сформульовані в такий спосіб, щоб позбавити їх будь-якого сенсу. Їхні щоденні обов’язки полягали в тому, щоб поєднувати слова у зручні комбінації, аж поки вони не починали складатися у послідовність, яка мала конкретне значення. Відтак вони просто не могли осягнути змісту жодної запропонованої розмови.