Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

Вервечка товарних вагонів тягнулася вдалечінь, нагадуючи своїми прямокутними зчленуваннями хребет. І коли у кінці потягу провідник підняв руку, вона відповіла йому помахом.

Ріарден, Лоґан і Маккім виструнчилися і завмерли, запрошуючи її першою піднятися до кабіни. І коли вона вже ступила на драбинчасту підніжку локомотива, один із репортерів згадав раптом іще одне запитання.

– Міс Таґґарт, – вигукнув він їй услід, – а хто такий Джон Ґолт?

Завмерши на мить над головами натовпу і не відпускаючи металевого поручня, вона відповіла:

– Це всі ми!

Після неї до кабіни піднявся Лоґан, услід за ним Маккім; Ріарден, який піднявся останній, упевнено захряснув за собою двері.

На тлі неба перед потягом зеленим засвітився семафор.

Зелені вогні горіли і між коліями, невисоко над землею, аж до далекого повороту, біля якого теж сяяло зелене око; яскраве літнє листя зусібіч ніби приєднувалося до ліхтарів.

Перед локомотивом двоє чоловіків тримали в руках білу шовкову стрічку – керівник відділення Колорадо і головний інженер Нілі, який таки залишився на будівництві. Едді Віллерс мав перерізати стрічку, відкриваючи нову лінію.

Фотографи запропонували йому стати з ножицями в руках, повернувшись спиною до тепловоза і пояснили, що він має повторити церемонію двічі – їм потрібно було вибрати вдаліший знімок; напохваті була навіть запасна стрічка. Едді вже готовий був погодитися, аж раптом зупинився і мовив:

– Ні. Хроніка має бути чесна.

Голосом справжнього віце-президента, спокійно і владно, він наказав, тицьнувши пальцем у бік фотокамер:

– Відійдіть трохи… Ще далі. Сфотографуйте, як я перерізатиму стрічку, а потім якнайшвидше відходьте з колії.

Фоторепортери скорилися, квапливо відійшовши від тепловоза. Залишалася хвилина. Повернувшись спиною до об’єктивів, Едді став між рейок. Ножиці в його руках уже торкалися до стрічки, аж раптом він зняв капелюха і відкинув його вбік, не відриваючи погляду від локомотива. Легкий вітерець ворушив його біляве волосся. Тепловоз перетворився на велетенський срібний щит із емблемою Ната Таґґарта.

Едді Віллерс підняв руку точнісінько в ту мить, коли стрілки на станційному циферблаті показали четверну годину дня.

– Пате, рушай! – гукнув він.

Щойно локомотив рушив, він перерізав білу стрічку і відскочив убік.

Едді дивився на віконце кабіни, що пропливало повз нього, і на Даґні: вона весело помахала йому рукою. А потім тепловоз проїхав, і він залишився стояти обличчям до велелюдної платформи, яка то з’являлася, то зникала перед ним у розривах між вагонами.

Зеленаво-сині рейки бігли їм назустріч, немов два струменя, що витікали зі спільної точки далеко за обрієм. Шпали, що налітали спереду, перетворювалися під колесами у гладкий потік. Обабіч локомотива земля обернулася на пливку смугу. Дерева і телеграфні стовпи ґвалтовно вистрибували назустріч і так само різко відлітали назад. Повз них зеленим річищем ліниво текла рівнина. Широка хвиля бескидів на небокраї мовбито рухалася за потягом.

Даґні не відчувала стукоту коліс. Рух перетворився на лагідний чіткий політ, неначе тепловоз висів над рейками, спираючись на повітряний потік. Швидкості вона теж не відчувала. Просто дивувалася, що спереду на них набігають нові й нові зелені вогні семафорів, відразу ж відлітаючи назад. Вона чудово знала, що відстань між ними – понад три кілометри.