Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

Вираз його обличчя вперше остаточно пояснив те, що вона й так чудово знала, – як саме завершиться подорож. Він дивився на неї всупереч усім уявленням про те, як це має робити чоловік; він не був розслаблений, млявий чи безглуздо пожадливий. Шкіра немов обтягнула його обличчя, надаючи особливої чистоти, точності форм, ясності та молодості. Ледь підтиснуті вуста підкреслювали контури напруженого рота. Тільки очі затягнув серпанок, під ними набрякли мішки, а погляд сповнювала дивна суміш ненависті й болю.

Потрясіння перетворилося на заніміння, що поширилося на все тіло – Даґні відчула, як стискається в неї горло і живіт; вона не помічала нічого, крім цієї німої конвульсії, що забивала подих. Але те, що вона відчувала зараз, означало лише одне: «Так, Генку, так… бо це теж частина нашої битви, хоча я не знаю, чому стається саме так… адже в нашому бутті, що опирається їхньому животінню… наш великий хист, за який вони нас мордують, наша здатність бути щасливими… А зараз нехай оце станеться, без слів і запитань, тому що ми обоє цього хочемо…»

Все відбулось, наче вибух ненависті, наче удар батога, що обпалив її тіло: вона відчула на собі його руки, припала до нього животом, грудьми притислася до його грудей, його губи вп’ялися в її.

Рука Даґні ковзнула з його плеча на спину, потім до ніг, вістуючи про невимовлене бажання кожної з ним зустрічі. Відірвавшись від його вуст, вона безгучно і переможно сміялася, немов казала: «Генк Ріарден – строгий і неприступний Генк Ріарден із кабінету, схожого на чернечу келію, людина ділових перемовин, суворих угод – чи пам’ятаєш ти про них зараз? А я пам’ятаю і тішуся, що довела тебе до цього…»

Він не всміхався, обличчя його було обличчям ворога; піднявши її голову за підборіддя, Ріарден знов уп’явся в її вуста, немов хотів їх поранити.

Даґні відчула, як він тремтить, і подумала, що саме такий крик воліла почути – капітуляцію через муки спротиву. Та все ж вона розуміла, що перемога належить йому, що, сміючись, вона лише захоплюється ним, що її спротив – це покора, і вона щосили намагається зробити його перемогу ще приголомшливішою; він притискав її до себе, показуючи, що зараз вона лише інструмент для погамування його жаги, що його перемога означає її бажання скоритися. «Хай чим я є, – думала вона, – хай як пишаюся своєю відвагою, роботою, інтелектом і здібностями, – все це я дарую тобі заради втіхи твого тіла; я хочу прислужитися тобі цим, а ти прагнеш ушанувати мене найбільшою нагородою, на яку лише здатен».

На галереї в двох кімнатах горіло світло. Взявши Даґні за зап’ястя, Ріарден підштовхнув її до свої кімнати, жестом показуючи, що він не потребує ні її згоди, ні її протесту. Не відводячи від неї очей, він замкнув двері. Витримавши його погляд, вона простягнула руку до лампи на столику і вимкнула світло. Підійшовши до неї, Ріарден знову ввімкнув світильник стриманим і недбалим порухом руки.

Вона вперше помітила усмішку в нього на обличчі: повільну, глузливу, чуттєву, що немов наголошувала на меті цього вчинку.

Уклавши Даґні в ліжко, він узявся зривати з неї одяг. Припавши обличчям до його тіла, торкала вустами шию, плечі. Розуміла, що будь-який вияв її жаги він сприйме як удар, що в душі його зараз накопичується несамовитий гнів, і що жодна ніжність не погамує його спраги.

Поглянувши на неї, оголену, Ріарден схилився, і Даґні почула голос, в якому лунав радше сповнений зневаги тріумф, аніж запитання:

– Ти цього хочеш?

Її відповідь швидше нагадувала зітхання, ніж слово: «Так», – видихнуте з заплющеними очима.

Вона усвідомлювала, що жмакає тканину Ріарденової сорочки, знала, що вуста, які торкаються до її вуст, – його, але більше ні в чому не існувало різниці між її та його єством, як не було цієї миті роз’єднано душі та тіла.

Крокуючи обраним шляхом сміливості й вірності, любові до життя, вони обоє усвідомлювали, що неможливо комусь щось дати, бо кожен мусить сам досягти бажаного, власними руками втіливши його до щонайменших дрібниць; віддавши роки металу, рейкам, двигунам, вони скорилися владі єдиної думки: задля особистої радості варто змінити землю, адже лише людський дух надає змісту неживій матерії, примушує її служити визначеній меті. Цей шлях привів їх до того моменту, коли, відгукуючись на якнайвищу, якнайвеличнішу мить життя, скоряючись захвату, що його неможливо висловити в жоден інший спосіб, людський дух спонукає тіло слугувати даром, перетворюючи його на доказ, на заохочення, на винагороду, на таку потужну радість, яка робить зайвими решту радощів буття. І він почув, як її дихання перейшло на стогін, а вона відчула, як здригається його тіло.