Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

Атлант розправив плечі. Частина І. Несуперечність

На маківці далекого пагорба помітила гурт людей, які відчайдушно махали потягу, що наближався. Сірі сільські хатинки було розкидано долиною; здавалося, їх тут колись розсипали і забули: дахи осіли і перехнябилися, час витер зі стін фарбу. Можливо, в них мешкали багато поколінь, і плин життя тут не позначало нічого, крім сонця, що рухалося зі сходу на захід.

Ці люди зібралися зараз на вершечку пагорба, щоб побачити срібну комету, яка розтинала їхню рівнину, як звук сурми розтинає тяжку порожню тишу.

Будинки почали виникати дедалі частіше і ближче до колії; вона помічала людей – у вікнах, на ґанках, десь далеко на дахах. Бачила юрми на перехрестях. Дороги мелькотіли спицями колеса, і вона не могла виокремити постаті: лише руки, що вітали поїзд, гойдаючись, як гілки, наполохані його з’явою. Люди збиралися під червоними вогнями семафорів, під засторогами: «Зупинися. Роззирнися. Прислухайся».

Станція, повз яку вони пролетіли, перетинаючи містечко зі швидкістю сто шістдесят кілометрів на годину, від платформи і до самісінького свого даху, скидалася на живу скульптурну композицію, яка вимахувала руками. Вона помітили самі лише руки, підкинуті в повітря капелюхи і щось, що вдарилося об борт локомотива – букет квітів.

Відлітали назад кілометри і станційні міста, що в них вони не зупинялися, перони, запруджені людьми, які прийшли тільки на те, щоб побачити, привітати і здобути надію. Під чорними від сажі карнизами старих станцій висіли гірлянди квітів, обшарпані стіни прикрашено прапорами. Все було, мов на картинках у підручниках з історії залізниць, що вона їх, малою, роздивлялася, і яким заздрила, – коли люди збиралися разом лише для того, щоб побачити перший у своєму житті потяг. Так було тоді, коли країною проходив Нат Таґґарт, а зупинки на його шляху приваблювали людей, які прагнули побачити нове досягнення людського духу. «Той вік минув, – думала Даґні, – змінилися покоління. Люди не знали радісних подій, а бачили лише тріщини, що кожного року дедалі глибше прокреслювали стіни, зведені моїм пращуром. Але ось вони знову прийшли сюди, як приходили за його життя, спонукані таким же покликом серця».

Поглянула на Ріардена. Не зважаючи на юрми за вікном, байдужий до їхнього захвату, він схилився на перегородку в кабіні й стежив за якістю колії та рухом потяга з професійним зацікавленням досвідченого експерта; вся постать демонструвала, що він відкинув недоречні думки на кшталт: «Їм це подобається», натомість в його серці лунає дещо цілком інакше: «ВДАЛОСЯ!»

Ця висока постать у сірій сорочці й таких само штанях здавалася голою. Штани підкреслювали довгі ноги, впевнена і невимушена поза свідчила про готовність кинутися вперед за щонайменшої потреби; короткі рукави відкривали силу жилавих рук; у розщепнутому комірі сорочки видно було пружну шкіру.

Даґні відвернулася, спохопившись, що занадто часто дивиться на нього. Проте цей день не мав зв’язку ні з минулим, ні з майбутнім; думки її не передбачали жодних наслідків; вона не бачила продовження, лише убивчо-чітко відчувала, що його присутність є для неї визнанням сенсу самого цього дня, як запорукою польоту потяга є його рейки.

Знову глянула на нього, але вже навмисне. Він теж дивився на неї.

Не відвернувся, не відвів очей, а зустрів її погляд холодно, не приховуючи намірів.

Даґні зухвало всміхнулася, не надто замислюючись про справжнє значення своєї усмішки, знаючи лише, що дужчого удару по цьому незворушному обличчю завдати не здатна.

Раптом запраглося побачити, як здригнуться ці риси, почути, як зірветься скрик із цих вуст… А потім неквапно відвернулася, збентежена дивним почуттям, не знаючи, чому їй раптом перехопило подих.

Зручніше вмостившись у кріслі, дивлячись просто вперед, все одно розуміла, що він так само переповнений нею, як і вона ним. І це все поглинальне відчуття дарувало їй особливе задоволення. Закидаючи ногу на ногу, спираючись ліктем на підвіконня, поправляючи волосся, вона думала тільки про одне: чи він це бачить?

Вони пролітали місто за містом. Дорога пішла вгору похмурою, ворожою до людей місцевістю. Рейки дедалі частіше почали зникати за поворотом, верхів’я гір підсунулися ближче, пейзаж немов почав брижитися. Пласкі каміні сходи Колорадо впритул підійшли до колії, а небо в далечині хвилями загромаджували сині гори.

Десь попереду закуріли дими над заводськими трубами, з’явилися лінії електропередач і височезна сталева будівля, схожа на довгу голку. Вони під’їжджали до Денвера.

Даґні поглянула на Пата Лоґана. Він подався вперед; пальці стиснулися, погляд став напруженіший. Як і вона сама, Пат чудово уявляв загрози, пов’язані з перетином міста на такій швидкості.

Збігали хвилини, але вони були єдиним цілим. Спершу виникли поодинокі силуети, врослі в заводи, що проносилися повз вікна, потім з’явилися розмиті обриси вулиць, далі перед ними простяглася дельта залізничних колій, схожа на ту, що втягувалася у вирву вокзалу «Таґґарт», і ніщо, крім ланцюжка крихітних зелених вогників на землі, їх не захищало.

Із висоти кабіни вони споглядали товарняки, що пролітали, перетворюючись на суцільні стрічки дахів; потім просто перед ними розчахнулася чорна прірва депо; і майже відразу – вибух звуку, стукіт коліс під скляним склепінням і вітальні вигуки натовпу, який, немов рідина, гойдався в сутінках біля сталевих колон; далі – мерехтіла арка і ланцюжок зелених вогників у небі, що нагадували ручки вбудованих у простір дверей, які по черзі відчинялися перед ними.

І знову помчали, летячи, запруджені автівками вулиці, відчинені вікна, з яких визирали люди, і хмарка паперових сніжинок, що спурхнула з даху якогось далекого хмаросяга, висипана кимсь, хто, побачивши стрімку срібну кулю, зупинився провести її поглядом.

А потім вони опинилися за містом, на скелястому схилі, й несподівано-жаско перед ними виросли гори, ніби місто скинуло їх із плеча на гранітну стіну, на вузький карниз, що вчасно трапився під руку. Потяг тиснувся до стіни прямовисної скелі, земля котилася кудись униз, велетенські завали кострубатих брил здіймалися вгору, покидаючи їх самих мчати в синіх сутінках, не бачачи ані землі внизу, ані неба над головою.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Атлант розправив плечі. Частина І. Несуперечність» автора Розенбаум А. З. (Айн Ренд) на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»“ на сторінці 19. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи