Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

Стрілка спідометра на пульті перед Патом Лоґаном стояла на позначці сто кілометрів на годину.

Умостившись у кріслі кочегара, вона час до часу глипала на машиніста. Він сидів вільно і невимушено, ледь нахилившись уперед, і ніби випадково поклавши долоню на важіль перемикача швидкості, але очі його невідривно стежили за колією перед локомотивом. В його поставі прочитувалася невимушеність майстра, упевненого в собі аж до недбальства, до неприпустимої легкості, проте ця легкість потребувала неймовірної зібраності та зосередження, доведених до нещадного абсолюту. Рей Маккім сидів на лавиці за ними. Ріарден стояв посеред кабіни.

Стояв, встромивши руки в кишені. Його не цікавило ніщо, крім колії: він пильно вдивлявся в рейки.

«Власність, – думала Даґні, озираючись на нього. – Чому тут зараз немає тих, хто не розуміє її суті та сумнівається в її реальності? Ні, вона залежить не від паперів, печаток, дарчих і доручень. Ось вона – в Ріарденових очах».

Звуки, що переповнювали кабіну, здавалися частиною простору, який вони долали. До монотонного гулу двигунів додавався різноголосий вереск металу і його високий спів, тріпотливий дзвін шибок.

Повз них стрімко промайнула водонапірна вежа, дерево, хистка халабуда, елеватор…

Їхній рух був схожий на ковзання щітки «двірника» вітровим склом: вони здіймалися, виписуючи криву лінію, а потім знову опускалися. Телеграфні дроти мчали наввипередки з потягом, ритмічно злітаючи до стовпів і провисаючи між ними, немов записана в небі кардіограма молодого і здорового серця.

Даґні вдивлялася вперед, у марево, що в ньому разом із рейками плавилася відстань; у серпанок, що будь-якої миті міг розірватися, оголивши нещастя. Їй було невтямки, чому в кабіні почувається значно спокійніше, ніж у вагоні, – тут, де будь-яку несподівану перепону візьме на себе лобове скло і… її власні груди. Всміхнулася, бо розуміла відповідь: бачачи все на власні очі, почуваєшся в безпеці, – на відміну від сліпого відчуття руху в незнане, упокорення невідомій силі, що несе тебе вперед. Це найвеличніше щасті буття: не довірятися, а знати.

Через скляні панелі вікон у кабіні поля здавалися ще просторішими: земля була так само відкрита для руху, як і для зору.

Ніщо не є далеким, усього можна досягти. Ледь помітивши попереду мерехтіння озеречка, наступної миті вона була вже поруч із ним, і відразу ж воно відлетіло назад.

«Зв’язок між зором і дотиком напрочуд ущільнився, – думала вона, – між бажанням і його здійсненням, між…»; після паузи слова спалахнули самі по собі: «Між душею і тілом». Спершу марення, а потім його фізична форма. Спершу думка, а потім цілеспрямований рух єдино можливою прямою до обраної мети. Чи перше без другого має бодай якийсь сенс? Хіба не аморально – жадати без руху чи рухатися без мети? Чия зла воля підступно скрадається світом, намагаючись зруйнувати зв’язок між першим та другим? Намагаючись скерувати їх одне проти одного?

Даґні струснула головою. Не хотілося міркувати чи дивуватися, чому світ позаду неї став такий, як є. Їй було байдуже. Вона полетіла з нього зі швидкістю сто шістдесят кілометрів на годину. Схилившись до ледь відчиненого вікна, вона немов пірнула у вітер, що здував волосся з її чола. Даґні відкинулася на спинку, не відчуваючи нічого, крім насолоди вітром.

Та її розум не мав перепочинку. Уламки думок пролітали крізь нього, як миготливі телеграфні стовпи при дорозі. «Фізична насолода? – міркувала вона. – Сталевий потяг… мчить по рейках із ріарден-металу… його живить енергія палахкої нафти і електричних генераторів… це фізичне відчуття фізичного руху у фізичному просторі… та в ньому причина і сенс того, що я зараз відчуваю?.. невже це і називають низькою тваринною радістю – коли геть байдужа думка, що рейки під нами можуть розлетітися вщент… цього, звісно, не станеться, та мені було б однаковісінько, бо я вже пізнала цю радість… невже оце і є низька, плотська, принизлива тілесна насолода?»

Заплющивши очі, Даґні усміхалася. Вітер куйовдив її волосся.

А розплющивши, побачила Ріардена, який стояв перед нею і дивися так само, як щойно споглядав рейки. Всю її силу волі враз ніби змело одним м’яким ударом, позбавивши сил навіть поворухнутися. Відкинувшись на спинку крісла, вона дивилася йому в очі, а вітер окреслював контури її тіла під тонкою синьою сорочкою.

Ріарден відвернувся, і вона знову почала дивитися у вікно.

Даґні не хотілося думати, але думки лунали і лунали, як вуркотіння моторів, як гуркіт у кабіні локомотива. Глянула вгору. «Дрібна металева сітка на стелі, в кутку низка клепок, що з’єднують сталеві листи – хто це все змайстрував? Дужі та грубі чоловічі руки? Хто дав Пату Лоґану хист за допомоги чотирьох циферблатів і трьох держаків з’єднувати воєдино несамовиту потужність шістнадцятьох розташованих за кабіною двигунів, примушуючи їх скоритися вільній людській руці? Невже все це, разом із розумом, який їх породив, дехто з людей вважає недостойним? Невже це і є оте, що деякі люди називають низьким тяжінням до фізичного світу? Чи це і є поневолення матеріальним світом? Де в цьому видно капітуляцію душі перед плоттю?»

Даґні вкотре хитнула головою, силкуючись відкинути такі думки геть за вікно, щоб вони розтрощилися об насип. Поглянула на осяяні літним сонцем поля. Їй не треба було думати, адже всі ці запитання – лише часточки знаної правди, знаної завжди. Нехай собі відлітають назад, як телеграфні стовпи. Те, що вона знала, радше нагадувало дроти, що безперервною лінією текли повз вікно. Вся ця мандрівка, всі почуття, вся земля, дарована людині, вкладалося в слова: як усе просто і справедливо!

Обвела поглядом пейзаж за вікном. Вона вже давно зауважила людські постаті, що хтозна чому повсякчас виникали біля колії. Але вони пролітали так швидко, що Даґні не відразу поєднала кадри цієї кінострічки і збагнула сенс. Після завершення будівництва вона змушена була поставити охорону, але той людський ланцюжок вздовж залізниці вона просто не могла найняти. Через кожних півтора кілометри, біля стовпа, виростала нова постать. Це були і школярі, й зігнуті старі; всі озброєні абичим – від дорогих рушниць, до дерев’яних мушкетів. На головах – залізничні картузи. Серед них були і сини працівників фірми «Таґґарт…», і старі залізничники, які віддали дорозі все своє життя. Охороняти потяг вони прийшли з власної волі. І, пропускаючи повз себе локомотив, кожен виструнчувався і салютував своєю зброєю.

Зрозумівши це враз, Даґні розсміялася. Вона реготала, здригаючись, мов дівчисько; до її сміху домішувалися сльози полегшення. Пат Лоґан, легенько всміхнувшись, кивнув їй; він уже давно помітив цей почесний караул. Даґні притулилася до відчиненого вікна і широко та переможно розкинула руки, відповідаючи на привітання людей при дорозі.