Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

Юнак дивився на неї безпорадно.

– Але, міс Таґґарт, ви ж не хочете заробляти лише для себе. Йдеться насамперед про дрібних вкладників? – з надією запитав він.

– Аж ніяк. Я один із найбільших акціонерів «Таґґарт Трансконтиненталь», тому моя частка загального доходу стане найвагомішою. А ось у містера Ріардена ще вигідніше становище, адже в нього немає пайщиків, з якими слід ділитися… Містере Ріарден, може, ви хочете щось сказати?

– Охоче, – погодився Ріарден. – Оскільки формула ріарден-металу – моя професійна таємниця, і враховуючи, що виробництво його коштує мені значно дешевше, ніж ви, шановні, можете собі уявити, я сподіваюся за кілька найближчих років здерти з суспільства двадцять п’ять відсотків прибутку.

– Містере Ріарден, що ви маєте на думці, кажучи: «Здерти з суспільства»? – запитав юний журналіст. – Якщо я правильно зрозумів вашу рекламу, то ваш метал має прослужити втричі довше за будь-який інший, а коштуватиме вдвічі дешевше… Хіба ж суспільство від цього не виграє?

– О, невже ви це помітили? – всміхнувся Ріарден.

– Невже ви обоє не розумієте, що ваші слова призначені для преси? – запитав чоловік із кривим посміхом.

– Але, містере Гопкінс, – із ввічливим подивом мовила Даґні, – невже для розмови з вами у нас можуть бути інші причини, крім як публікація власних думок?

– І ви хочете, щоб ми дослівно передали все, що ви сказали?

– Сподіваюся, ви зробите це, до того ж – не вагаючись. Будьте ласкаві записати одне формулювання, – дочекавшись, поки всі дістануть олівці, вона продиктувала: – Міс Таґґарт каже, відкрити лапки: «Я розраховую заробити купу грошей на «Лінії Джона Ґолта». Я вже їх заробила». Лапки закриваються. Щиро вам дякую.

– Джентльмени, чи є ще запитання? – поцікавився Ріарден.

Запитань не було.

– А зараз я хочу повідомити вам про відкриття гілки «Лінія Джона Ґолта», – сказала Даґні. – Перший потяг вирушить від станції «Таґґарт Трансконтиненталь» у Шаєнні, штат Вайомінґ, двадцять другого липня о шістнадцятій нуль-нуль. Спеціальний вантажний поїзд складатиметься з вісімдесяти вагонів. Його тягнутиме чотирисекційний дизельний тепловоз потужністю вісім тисяч кінських сил. Задля такої оказії я позичаю його у «Таґґарт Трансконтиненталь». Він рухатиметься без зупинок до «Вузла Ваятта», штат Колорадо, з середньою швидкістю сто шістдесят кілометрів на годину… Даруйте? – запитала вона, почувши, як хтось протяжно свиснув.

– Яка, ви сказали, швидкість, міс Таґґарт?

– Я сказала – сто шістдесят кілометрів на годину. Враховуючи всі нахили, повороти та решту моментів.

– Але хіба не варто було для початку дещо зменшити швидкість… Міс Таґґарт, невже у вас немає ані крихти поваги до громадської думки?

– Чому ж немає? Є. І якби не громадська думка, я б вважала достатньою швидкість сто п’ять кілометрів на годину.

– І хто поведе цей потяг?

– З цим у мене виникли були певні проблеми. Свої послуги запропонували всі без винятку машиністи компанії «Таґґарт». А також – помічники машиніста та кондуктори. Тому на кожне місце у бригаді поїзду довелося кидати жереб. Вестиме його Пат Лоґан, машиніст «Комети Таґґарта», за помічника йому буде Рей Маккім. Я поїду разом із ними в кабіні тепловоза.

– Справді?