Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

– Але ж чому, якщо ви точно знаєте, що міст обвалиться?

– Я лише хочу…

– Я знаю, чого ви хочете. Ви хочете удушити своїх людей за рахунок тієї роботи, що я могла б їм надати. А потім – і мене руками тих людей. Ви хочете, щоб я давала вам робочі місця, але позбавляєте мене можливості це робити. Я пропоную вибір. Цей потяг, хочете ви цього чи ні, здійснить свій рейс. Але можете обирати, вестиме його член вашої профспілки чи ні. Якщо це буде не ваша людина, потяг таки піде, навіть якщо на місце машиніста стану я сама. Бо в разі, якщо міст обвалиться, в країні взагалі не залишиться жодної залізниці. Та якщо він вистоїть, жоден із членів вашої профспілки не отримає роботи на потягах «Лінії Джона Ґолта». Якщо ви вважаєте, що я потребую ваших людей більше, ніж вони мене, ухваліть відповідне рішення. Якщо ви розумієте, що я здатна керувати локомотивом, але ваші люди не здатні побудувати залізниці, робіть інший висновок. Отже, ви збираєтеся заборонити своїм людям обслуговувати цей локомотив?

– Я не казав, що ми це заборонимо. Я й словом не обмовився про таку заборону. Але… Але ви не можете примусити людей ризикувати життям у ніким не перевіреному місці.

– Я не збираюся нікого примушувати йти у цей рейс.

– Що ж ви збираєтеся робити?

– Шукатиму добровольців.

– А як ніхто не зголоситься?

– Це вже не ваш клопіт, а мій.

– Але дозвольте вас попередити, що я не радитиму їм погоджуватися на вашу пропозицію.

– Та заради Бога. Радьте все, що вам заманеться. Кажіть, що завгодно. Тільки не позбавляйте їх права вибору. Майте совість нічого їм не забороняти.

Оголошення, що з’явилося в усіх таґґартівських депо, було підписано: «Едді Віллерс, віце-президент, керівник виробничого відділу». Віллерс запрошував машиністів, охочих повести перший склад потягу «Лінії Джона Ґолта», зголошуватися про це в його кабінеті не пізніше одинадцятої ранку п’ятнадцятого липня.

Вранці п’ятнадцятого числа, в чверть на одинадцяту, на столі в Даґні задзвонив телефон. Телефонував Едді з висоти свого кабінету навпроти її вікна в будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь».

– Даґні, здається, краще тобі підійти сюди, – голос його лунав якось дивно.

Квапливо перебігши дорогу, мармуровими сходами і коридорами вона піднялася до дверей, де на табличці під склом досі було її ім’я: «Даґні Таґґарт».

Вона розчахнула двері.

У приймальній яблуку ніде було впасти. Люди стояли за столами, тиснулися біля стін. Побачивши її, всі враз замовкли і, як один, скинули капелюхи. Вона дивилася на сиві голови, на м’язисті плечі, на усміхнені обличчя своїх співробітників за столами, на Едді Віллерса біля дверей до кабінету. Всі розуміли, що слова зайві.

Едді так і залишився біля дверей. Натовп розступився, даючи їй дорогу. Едді повів рукою, вказуючи на стоси листів і телеграм, що лежали на столі.

– Даґні, зголосилися всі до одного, – мовив він. – Всі машиністи «Таґґарт Трансконтиненталь». Всі, хто міг, приїхали сюди аж від Чиказького відділення, – він знову кивнув на пошту. – А решта – ось… Правду кажучи, не дали про себе знати лише троє: один зараз у відпустці в північних лісах, другий у лікарні, а третій відбуває термін за незаконне керування автомобілем.

Даґні подивилася на машиністів. Урочисті вирази облич приховували усмішки. Вона схилила голову на знак подяки, застигши так на мить, немов вислуховуючи вирок, знаючи, що вирок цей адресований особисто їй, усім, хто перебував зараз у приймальній, і світу, що залишився за межами цих стін.