Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

Літнє сонце запалювало вогнем вікна будинків, розсипало жаринки в куряві вулиць. Стовпи розжареного повітря здіймалися над дахами до білої сторінки календаря. Його моторчик повільно обертався, відраховуючи останні дні червня.

– Так не годиться, – баляндрасили люди. – Перший же потяг «Лінії Джона Ґолта» розчавить рейки. Він навіть до мосту не дотягне. А як і дотягне, міст провалиться вже під тепловозом.

Товарняки котилися вниз схилами Колорадо колією «Фенікс Дюранґо» на північ, до Вайомінґу, і до головної лінії «Таґґарт Трансконтиненталь» – на південь, до Нью-Мехі-ко, і до головної лінії «Південно-Атлантичної залізниці». Вервечки цистерн розбігалися в різні боки від родовищ Ваятта до підприємств у віддалених штатах. Про них мовчали. З погляду публіки, цистерни рухалися так само безшумно, як проміння, і їх можна було помітити тільки тоді, коли вміст їхній перетворювався на електричне світло, жар печей, роботу двигунів; але й тоді вони все одно були непомітні, їх сприймали за примітивну даність.

Залізниця «Фенікс Дюранґо» повинна була припинити роботу двадцять п’ятого липня.

– Генк Ріарден – просто жадібне чудовисько, – шкабарчав натовп. – Погляньте лишень, скільки він собі нахапав. Чи хоч раз цей глитай виявив громадянське сумління? Гроші – ось єдине, чого він прагне. Заради грошей він готовий на все. Що йому до людей, які загинуть, коли міст обвалиться?

– Кожне покоління Таґґартів – це зграя стерв’ятників, – слебезував народ. – Це у них у крові. Варто лише згадати, що перший із цієї сімейки був Нат Таґґарт, найогидніший антисоціальний покидьок на всьому світі, який напився доволі нашої крові, націдивши собі з неї величезні статки. Немає жодних сумнівів, що кожен із Таґґартів, не вагаючись, ризикуватиме чужим життям задля власного зиску. Вони накупили паскудних рейок, бо вони значно дешевші за сталеві – що тим глитаям катастрофи, скалічені людські тіла, якщо їм уже оплатили проїзд?

Люди казали так, повторюючи теревені інших людей. Ніхто не знав, чому всі лише про це й пащекують. Ніхто не знав і не бажав знати причини.

– Тяма, – виголошував доктор Прітчетт, – це найнаївніший забобон.

– Що є джерелом громадської думки? – вторував йому по радіо Клод Слеґенгоп. – Немає жоднісінького джерела. Громадська думка виникає сама по собі. Як реакція колективного інстинкту, колективного розуму.

Оррен Бойл дав інтерв’ю «Глоб», найбільшому новинарному часопису, на тему серйозної соціальної відповідальності металургів. Наголошувалося на тому фактові, що метал має в житті суспільства безліч максимально важливих функцій, і люди фізично залежать від його якості.

– На мій погляд, не варто ставитися до людей, як до піддослідних морських свинок, випробовуючи новий продукт, – сказав Бойл, як завжди, не називаючи імен.

– Ні-ні, я аж ніяк не натякаю, що цей міст обвалиться, – уточнив головний металург «Асоціації Сталі», виступаючи в телевізійній програмі. – Я нічогісінько не стверджую. Просто готовий оголосити, що якби у мене були діти, я не дозволив би їм сісти в потяг, який першим має проїхатися по тому мосту. Це лише моя особиста думка, не більше. Просто я страшенно люблю дітей.

– Стовідсотково не стверджуватиму, що хитромудра вигадка Ріардена і Таґґартів зруйнується, – писав Бертрам Скаддер в газеті «Майбутнє». – Може, зруйнується, а може й ні. Насправді, це не так уже й принципово. Важливо інше: чи здатне суспільство захистити себе від нахабства, егоїзму та захланності двох індивідуалістів, які геть утратили гальма і чиє минуле підозріло позбавлене вчинків, спрямованих на спільне щастя? Схоже, ці двоє не погребують ризикнути життям наших братів і сестер, щоб довести авторитетність своїх міркувань, знехтувавши думками переважної більшості визнаних експертів. Чи варто суспільству заплющувати очі на таку наругу? Якщо міст обвалиться, чи не запізно буде вживати заходів? Так само можна замикати конюшню, коли коня вже вкрадено! Наша рубрика завжди дотримувалася думки, що певних людей слід стриножувати і замикати задля соціального блага.

Група осіб, назвавшись Комітетом безкорисних громадян, збирала підписи під вимогою річної експертизи залізниць «Лінії Джона Ґолта» урядовими експертами, перш ніж пустити нею перший потяг. У петиції, зокрема, було наголошено, що її підписанти не мають інших мотивів, крім почуття громадянського обов’язку. Першими підписалися Бальф Юбанк та Морт Лідді. Всі газети передрукували цю заяву на перших шпальтах і прокоментували. Тон обговорення був співчутливий, оскільки свої підписи поставили люди цілком не зацікавлені…

Про те, як триває спорудження «Лінії Джона Ґолта», газети дружно мовчали. На будівництво не відрядили жодного репортера. Загальну політику преси ще п’ять років тому сформував відомий редактор:

– Об’єктивних фактів не існує. Кожне повідомлення базується на чиїйсь приватній думці, тому оперувати фактами немає сенсу.

Кілька бізнесменів вирішили обміркувати ймовірність того, що ріарден-метал таки має певну комерційну цінність. Вони взялися вивчати це питання. Проте не найняли ні металургів, щоб вони дослідили зразки металу, ані запросили інженерів на місце побудови мосту. Вони обмежилися громадським опитуванням. Десятьом тисячам людей, які, вочевидь, презентували всі різновиди людського інтелекту, поставили одне-єдине запитання:

– Чи погодитеся ви скористатися потягом «Лінії Джона Ґолта»?

Більшість відповідали:

– Даруйте, сер, нізащо!