Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

Голосів на підтримку ріарден-металу чути не було. І ніхто не надавав значення тому, що акції «Таґґарт Трансконтиненталь» на фондовому ринку нехай повільно і несміливо, але таки почали зростати.

Були й такі, хто уважно стежив за ситуацією і підстраховувався. Містер Моуен придбав акції «Таґґарт Трансконтиненталь» на ім’я своєї сестри. Бен Нілі купив їх на ім’я кузена. А Пол Ларкін узагалі скористався псевдонімом.

– Не вірю я цим суперечливим махінаціям, – сказав один із цих людей.

– Отож. Гілку споруджують згідно з графіком, – стенав плечима Джеймс Таґґарт на зборах свого правління. – Вам усім абсолютно нема в чому сумніватися. Моя дорога сестронька вочевидь не має нічого людського. Це чистий двигун внутрішнього згорання, наділений здатністю мислити. Тому дивуватися з її успіхів не випадає.

Почувши плітку про те, що начебто кілька балок мосту не витримало навантаження і обвалилося, до того ж загинуло троє робітників, Джеймс Таґґарт перелякано кинувся до свого секретаря, наказавши негайно телефонувати в Колорадо. На дзвінок він очікував, припавши до секретаревого столу, немов шукаючи в нього захисту; в очах застигла справдешня паніка. Та все ж його рот викривила подоба посмішки.

– От би побачити зараз фізіономію Генрі Ріардена.

Почувши, що це не більше, ніж побрехенька, він видихнув:

– Дякувати Богові!

Одначе в голосі лунало розчарування.

– Що ж, – звернувся до своїх друзів Філіп Ріарден, до якого теж долетіла ця чутка, – можливо, іноді помиляється навіть мій братичок. Схоже, він не такий славетний, як про себе думає.

– Любий мій, – пормуркотіла Ліліан Ріарден до чоловіка, – знав би, як я захищала тебе вчора на чаюванні, коли жінки почали казати, що Даґні Таґґарт – твоя коханка… Тільки, на Бога, не дивися на мене так моторошно! Я знаю, що це неможливо, тому влаштувала їм чудового прочухана. Просто ті дурні сучки не можуть навіть уявити іншої причини, через яку жінка здатна повстати проти всього суспільства заради твого металу. Я, звісно, розумію, що це не так. Знаю, що ця Таґґартшиха – істота безстатева, і ти їй цілком байдужий… До того ж, любий, я розумію, що, якби тобі не забракло сміливості – але ж їй нізвідки взятися, – ти не став би захоплюватися калькулятором у шикарному костюмі, а віддав би перевагу якісь білявій жіночній хористочці, яка… ну, Генрі, я ж лише жартую!.. Не дивися ти на мене так!

– Даґні, – жалюгідно лепетав Джеймс Таґґарт, – що з нами буде? «Таґґарт Трансконтиненталь» катастрофічно втрачає популярність!

Даґні легко і світло засміялася, ніби радість весь час була в її душі, а зараз раптом вирвалася на свободу. Вона реготала, невимушено роззявивши рота, білі зуби сяяли на тлі засмаглого обличчя. Очі, звиклі до безкрайого простору, дивилися кудись удалечінь. Останнім часом, приїжджаючи до Нью-Йорка, вона дивилася на Джима так, наче не бачила його; він це зауважив.

– Що ми плануємо робити? Громадська думка проти нас!

– Джиме, пригадай, що базікали про Ната Таґґарта? Пам’ятаєш, він казав, що заздрить лише одному зі своїх конкурентів, який сказав: «А громадськість нехай летить під три чорти!». Він шкодував, що не встиг цього сказати перший.

Того літа, у важкому спокої міських вечорів, часом, траплялося, коли самотньому чоловікові чи жінці – на лавчині в парку чи на перехресті вулиць, чи біля відчиненого вікна – впадала в око коротенька інформація в газеті про те, що триває будівництво залізниці «Лінія Джона Ґолта». Цей випадковий читач або читачка могли подивитися на місто і відчути раптовий сплеск надії. Ці люди належали або наймолодшого покоління, вбачаючи в цьому будівництві бажану подію, або ж – до найстаршого, які ще пам’ятали світ, в якому таке було можливо. Їх не дуже цікавили залізниці, вони не надто тямили в бізнесі, але розуміли одне: хтось долає величезні труднощі й упевнено йде до перемоги. Вони не захоплювалися метою тих борців, вірили громадській думці, та все-таки, читаючи про те, як розростається гілка, чомусь раділи і сповнювалися натхнення, не розуміючи, чому раптом їхні власні проблеми починають маліти.

Тихо і непомітно для всіх, крім вантажного відділення «Таґґарт Трансконтиненталь» в Шаєнні та контори «Лінії Джона Ґолта» в темному завулку, збирався вантаж, накопичувалися замовлення на вагони для першого рухомого складу, що мав пройти новою гілкою. Даґні завчасно оголосила, що це буде не пасажирський експрес, напханий знаменитостями і політиками, як то зазвичай бувало, а шерега вантажних поїздів особливого призначення.

Вантажі надходили з ферм, тартаків, із розкиданих усією країною копалень, із найвіддаленіших місцин, де люди вижили винятково завдяки заводам Колорадо. Про цих клієнтів залізниці ніхто не писав, адже їх не можна було вважати незацікавленими.

Залізниця «Фенікс Дюранґо» мали припинити роботу двадцять п’ятого липня, перший потяг «Лінії Джона Ґолта» повинен був вирушити двадцять другого.

– Слухайте уважно, міс Таґґарт, – заявив делегат профспілки машиністів. – Навряд чи ми дозволимо пустити цей потяг.