Розділ IV Нерухомі рушії

– До дідька. Я сама собі зроблю шанс.

– У вашому віці я теж цього хотів.

– І ви впоралися.

– Невже?

Несподівано на неї найшла страшна апатія.

Конвей випростався і заговорив, ніби віддаючи накази:

– Візьміться краще за «Ріо-Норте». І швидше. Підготуйте її до експлуатації, бо якщо ви цього не зробите, Еллісу Ваятту й решті достойних людей у Колорадо прийде кінець. А це – найкращі люди країни. Цього не може статися, і вся відповідальність лягає на ваші плечі. Немає сенсу пояснювати вашому братові, що без конкуренції зі мною вам там буде значно складніше. Але ми з вами це розуміємо. Тому – до справи. Хоч що ви робитимете, ви не будете мародером. Жоден мародер не зможе керувати залізницею у цьому регіоні й утриматися. Тому блощиць на кшталт вашого брата не враховуємо. Все тепер у ваших руках.

Вона дивилась на нього і дивувалася: що могло здолати таку людину? Принаймні не Джеймс Таґґарт.

Вона спіймала на собі запитальний погляд Конвея. Потім він усміхнувся, і Даґні здивувалась, угледівши в тій усмішці печаль і жаль.

– І не варто мене жаліти, – мовив він. – Думаю, у вас попереду тяжчі часи, ніж у мене. І боюсь, на вас чекають значно більші втрати, ніж випали на мою долю.

* * *

Того ж дня вона зателефонувала на завод і призначила зустріч із Генком Ріарденом. Щойно Даґні поклала слухавку і схилилася над розкладеною на столі картою лінії «Ріо-Норте», як двері її кабінету відчинилися. Вона здивовано звела очі: зазвичай до неї не заходили без попередження.

Це був незнайомець; молодий, високий і навіть певним чином небезпечний, хоча вона не могла сказати напевно, в чому загроза чаїлася, бо перше, що впадало в око, – це його самовладання на межі зарозумілості. Темноокий, зі скуйовдженим волоссям і в дорогому костюмі, він поводився так, що, здавалось, не помічає чи не надає жоднісінького значення своїй зовнішності.

– Елліс Ваятт, – представився він.

Вона мимовільно схопилася на ноги, зрозумівши, чому його не затримали – та й не могли затримати – в приймальній.

– Сідайте, містере Ваятт, – всміхнулась вона.

– Не варто, – він не всміхався, – я не проваджу тривалих розмов.

Вона – підкреслено повільно – сіла, відкинувшись на спинку крісла і не зводячи з візитера очей.

– Отже? – почала вона.

– Я прийшов до вас, бо, як розумію, в цій затхлій конторі ви єдина, хто має мізки.