Розділ IV Нерухомі рушії

– Навіщо?

– Завжди мріяв це зробити.

– Хіба навколо нас бракує боягузів?

– Саме тому я із задоволенням спробую – ти єдиний виняток. Отже, вважаєш, було б справедливо, скориставшись із твого скрутного становища, вичавити тебе по максимуму?

– Звісно. Я ж не дурна вважати, що весь твій бізнес існує винятково заради мене.

– А хочеш, щоб так воно і було?

– Генку, я не жебрачка.

– А хіба тебе не обтяжить… така сума?

– Це моя проблема. Мені потрібні рейки.

– За двадцять додаткових доларів за тонну?

– Так, Генку.

– Добре. Будуть тобі рейки. А я матиму свій надприбуток, якщо лише «Таґґарт Трансконтиненталь» не лусне, перш ніж ти встигнеш переказати мені гроші.

Уже цілком серйозно вона мовила:

– Якщо я не побудую ці гілку за дев’ять місяців, «Таґґарт Трансконтиненталь» прогорить.

– Не прогорить, поки ти при кермі.

«Коли він не всміхається, його обличчя здається неживим, тільки очі горять холодною, блискучою ясністю сприйняття. Але що він відчував через речі, які сприймав, не знає ніхто. Можливо, навіть він сам», – подумала Даґні.

– Вони зробили все можливе, щоб ускладнити тобі життя? – запитав він.

– Отож. Я розраховувала на Колорадо задля порятунку компанії. А тепер від мене залежить ще й порятунок Колорадо. Через дев’ять місяців Ден Конвей закриє свою залізницю. Якщо я не встигну до того часу, добудовувати вже не буде сенсу. Людей у Колорадо не можна залишити без перевезень ані на день, не кажучи вже про тиждень чи місяць. Враховуючи темпи їхнього зростання, неможливо їх зупинити, а потім сподіватися, що вони зможуть продовжити справу. Це так само, як рвонути всі гальма в тепловозі на швидкості двісті кілометрів на годину.

– Ясно.

– Я можу керувати хорошою залізницею. Але не можу прокласти її континентом, де житимуть самі лише здольники, не здатні виростити ріпу. Мені потрібні такі люди, як Елліс Ваятт, здатні виробляти щось, чим можна завантажити мої поїзди. Тому я маю надати йому потяги і рейки за дев’ять місяців, навіть якщо доведеться всім нам лягти під ті рейки!