Розділ IV Нерухомі рушії

– Не знаю… – прошепотів Конвей.

– Дене, невже ви вважаєте, що це правильно?

Він на хвильку заплющив очі.

– Ні, – мовив, поглянувши на неї, і Даґні нарешті помітила, що його погляд сповнений болю.

– Це я і намагаюся осягнути. Знаю що повинен вважати, наче це – правильно. Але я не можу. Язик не повертається це сказати. Я бачу кожен стик на колії, кожен вогонь семафора, кожен міст, кожну ніч, яку я провів… – його голова впала на руки. – О, Боже, це так несправедливо!

– Дене, – процідила скрізь зуби, – впирайтеся.

Він підняв голову. Очі були порожні.

– Ні, – мовив він, – це неправильно, я просто егоїст.

– Не меліть казна-чого! Ви ж чудово розумієте, що це не так!

– Я не знаю… – голос був смертельно втомлений. – Намагаюся щось зрозуміти… Але я вже не знаю, що правильно, а що – ні…

І за мить додав:

– Та мені вже до того байдуже.

Раптом Даґні зрозуміла, що слова тепер марні, й що Ден Конвей більше ніколи не буде людиною чину. Вона не знала, чому раптом виникло це враження. Здивовано промовила:

– Але ж ви досі ніколи не пасували.

– Справді, не пасував… – в голосі лунало тихе байдуже здивування. – Я змагався зі штормами та повенями, кам’яними осипами і тріщинами у рейках… Я знав, як це робити, і мені подобалося… Але цей бій… Тут я не зможу перемогти.

– Чому?

– Не знаю. Хто скаже, чому світ такий, який він є? Та й хто такий Джон Ґолт?

Вона здригнулася.

– То що ви збираєтеся робити?

– Не знаю…