Розділ IV Нерухомі рушії

Даґні знала, що нею тіпає, що вона відкрита і беззахисна перед ним, і що це видовище подобається братові. Та їй було байдуже. Аж раптом вона зауважила його посмішку, і сліпучий гнів несподівано розвіявся. Вона нічого більше не відчувала. Вона вивчала цю посмішку: холодно і безсторонньо.

Вони стояти одне проти одного. Таґґарт дивився так, ніби вперше її не боявся. Він тріумфував. Подія значила для нього значно більше, ніж знищення конкурента. Це була перемога не над Деном Конвеєм, а над Даґні. І вона не розуміла, як таке може бути і чому, але була впевнена, що брат це усвідомлює.

На мить її осяяло, що зараз, перед нею, в Джеймсі Таґґарті і в тому, що спонукало його посміхатися, приховано важливу таємницю, про яку вона й гадки не мала, але зараз мусить будь-що її розгадати. Але ця думка спалахнула і випарувалася.

Майнувши до шафи, вона вхопила пальто.

– Куди це ти? – Таґґартів голос приглух; він лунав розчаровано і дещо збентежено.

Не відповівши, Даґні вибігла з кабінету.

* * *

– Дене, ви мусите їм опиратися. Я допоможу вам. Я щосили боротимусь за вас.

Ден Конвей похитав головою.

Він сидів за столом, втупившись в якісь папери; в кутку кімнати тьмаво світила настільна лампа. Даґні просто зі свого кабінету негайно вирушила в міське управління «Фенікс-Дюранґо». Конвей сидів у себе в кабінеті, й коли вона туди вскочила, навіть не змінив пози. Він лише всміхнувся і мовив тихим, здавленим голосом:

– Кумедно… Я знав, що ви прийдете.

Вони були не надто добре знайомі; кілька разів бачилися в Колорадо.

– Ні, – заперечив він, – усе це марно.

– Ви про ухвалений Альянсом документ? Він незаконний. Жоден суд його не підтримає. А якщо Джим спробує сховатися за улюбленим гаслом мародерів про «суспільне благо», я встану і заприсягнусь, що «Таґґарт Трансконтиненталь» не здатна подужати всіх перевезень у Колорадо. А якщо якийсь суд ухвалить рішення не на вашу користь, ви зможете оскаржити його і ще десять наступних років подавати апеляції.

– Так, – погодився він. – Звісно, можу. Хоча… не впевнений, що виграв би, але міг би спробувати і протриматися ще кілька років, проте… мені зараз йдеться не про юридичні нюанси. Не в цьому річ.

– У чому ж?

– Даґні, я не хочу боротися.

Вона не повірила власним вухам. Відчувала, що Конвей зронив такі слова вперше в житті; в його віці людина вже не може змінитися.

Дену було майже п’ятдесят. Квадратне флегматичне і вперте обличчя пасувало би радше людині, яка безпосередньо керує вантажами, ніж президентові компанії. Це було обличчя бійця з молодою, засмаглою шкірою і сивіючою шевелюрою. Викупивши зношену маленьку залізницю в Арізоні, що навряд чи була прибутковіша за хорошу бакалійну крамницю, він зробив із неї найкращу лінію на Південному Заході. Він був небалакучий, рідко читав книжки, не закінчував коледжів. Жодна сфера людської діяльності його не цікавила, крім однієї. Він не мав жодного уявлення про те, що люди називають культурою. Але він чудово розумівся на залізницях.

– Чому ви не хочете боротися?