Розділ IV Нерухомі рушії

– Я маю на увазі… – вона замовкла.

Він її зрозумів.

– Робота завжди є, – сказав він невпевнено. – Думаю, вони оголосять забороненими Колорадо та Нью-Мехіко. В мене ще є лінія в Арізоні… Як і двадцять років тому. Мені буде, куди докласти рук. Я починаю втомлюватися, Даґні. Не мав часу це помічати, але так воно є. Я втомився.

Вона не мала що відповісти.

– Я не збираюся будувати нову лінію через один із занедбаних регіонів, – так само байдужо мовив він. – Вони намагалися втелющити мені цей заохочувальний приз, але це лише порожні балачки. Навіщо будувати залізницю там, де на сотні кілометрів є хіба що зо два фермери, які й самі себе прогодувати не здатні. Там неможливо побудувати залізницю і зробити її прибутковою. А якщо вона не окупиться, то що? Це дурня. Вони самі не тямлять, що кажуть.

– Та пішли вони до чортової матері з тими Богом забутими регіонами! Мене більше хвилюєте ви, – вона мала це сказати. – Що ви робитимете з собою?

– Хтозна… Є безліч речей, на які я не знаходив часу. Скажімо, риболовля. Я завжди любив рибалити. Можливо, почну читати книжки, – завжди про це мріяв. В Арізоні є кілька чудових місцин, де мирно, тихо, і де протягом кількох кілометрів не зустрінеш жодної людини…

Глянувши на неї, додав:

– Чому ви маєте хвилюватися за мене? Забудьте…

– Це не за вас, це… Дене, – вона раптом змінила тон, – сподіваюсь, ви розумієте, що я хотіла допомогти боротися не заради вас?

Він усміхнувся. Мляво і доброзичливо:

– Я знаю.

– Я роблю це не з жалю, милосердя чи іншої ідіотської причини. Я збиралася дати вам у Колорадо серйозний бій. Збиралася вклинитися у ваш бізнес, притиснути до стінки і викинути з Колорадо, якби було необхідно.

Він слабенько, але схвально засміявся:

– Вам би довелося добряче попотіти.

– Тільки я не думаю, що виникла б така необхідність. Там достатньо місця для нас обох.

– Так, – погодився він, – достатньо.

– Та якби я вважала, що недостатньо, я змагалась би з вами. І, зробивши свою залізницю кращою, виштовхнула б вас. І мені була б байдужа ваша подальша доля… Але щоб отак… Дене, я зараз і дивитися не хочу на лінію «Ріо-Норте». Я… О, Боже… Дене, я не хочу бути мародером!

Якусь мить він відсторонено дивився на неї, а потім м’яко сказав:

– Дівчинко, вам варто було б народитися років на сто раніше. Тоді б у вас був шанс.