Розділ IV Нерухомі рушії

– Бо вони мають право так чинити.

– Дене, – вжахнулася вона. – Чи вам тяму відібрало?

– Я ніколи не порушував слова, – невиразно мовив він. – Мені байдуже, що вирішать суди. Я обіцяв підтримувати рішення більшості, – мушу дотриматися слова.

– Хіба ви не здогадувалися, що більшість вчинить із вами саме так?

– Ні.

Його спокійне обличчя легенько сіпнулося. Конвей розмовляв м’яко, не дивлячись на співрозмовницю. Пережиті емоції досі не вгамувалися.

– Ні, не здогадувався. Я знав, що ці норми обговорюють уже майже рік, але не вірив, що їх ухвалять. Навіть коли голосували, – не вірив.

– На що ж ви сподівалися?

– Я думав… Вони казали, що всі ми працюємо на користь суспільства. Я вважав свою працю в Колорадо корисною. Корисною для всіх.

– Ах, який же ви бовдур! Невже ви не розумієте, що вас саме за це й карають?! За хорошу роботу!

Він хитнув головою.

– Я не розумію цього. І не знаю на це ради.

– Але хіба ви комусь обіцяли знищити себе власними руками?

– Схоже, вже ні в кого не залишилося вибору.

– Про що ви?

– Про те жахливе становище, в якому опинився зараз увесь світ. Я не знаю, що саме з ним сталося, але це щось украй погане. Люди мають зібратися і разом шукати вихід. Але ж хіба не більшість визначатиме подальший наш шлях? Думаю, це єдиний чесний спосіб розв’язати проблему. Іншого я не бачу. Мабуть, кимсь таки треба пожертвувати. Якщо жертвою випало бути мені, я не нарікатиму. Правда на їхньому боці. Люди повинні бути разом.

Даґні намагалася говорити спокійно. Нею аж тіпало від злості.

– Якщо така ціна співіснування, то хай мене дідько візьме, коли я захочу жити на одній землі з цими людьми! Якщо всі вони здатні вижити, знищивши нас, то навіщо нам бажати, щоб вони вціліли? Ніщо не може виправдати самознищення. Ніщо не може дати їм права перетворювати людей на жертовних тварин, позбуваючись найкращих. Не можна карати людину за її хист. Якщо їхню поведінку вважати правом, то ліпше відразу повбивати одне одного, оскільки в світі не залишилося ніякого права.

Він не мовчав, лише безпорадно дивився на неї.

– Якщо світ – такий, то як ми можемо в ньому жити? – запитала вона.