Розділ III Верх і низ

Шістнадцятирічною, сидячи на своєму посту і спостерігаючи, як за вікном пролітають потяги «Таґґарт Трансконтиненталь», думала, що вже опинилася в омріяному світі. Минули роки, і вона збагнула, що це не так. Супротивник, з яким змушена була змагатися, не вартував ні герцю, ні перемоги; він не мав здібностей, які цікаво було б перевершити; в тому і була суперечність – її супротивником була посередність – сіра бавовняна вата, м’яка, безформна та не здатна на спротив, але яка все одно лежала перепоною на її шляху. Її спантеличувала ця загадка, вона запитувала, як таке можливо? І не знаходила відповіді.

У ті перші кілька років вона подумки вимолювала собі зустріч зі справжнім інтелектом: сильним і неперевершено компетентним. Її мордувала потреба мати друга чи ворога. Але поступово це минало. В неї була робота. І не було часу відчувати біль, принаймні часто.

Як перший крок своєї залізничної політики Джеймс Таґґарт проклав лінію «Сан-Себастьян». Багато хто був до цього причетний і відповідальний, але для Даґні над цією авантюрою поставало тільки одне ім’я; ім’я, що, потрапивши їй на очі, затьмарювало всі решту. Воно стояло над п’ятьма роками боротьби, над кілометрами збиткової колії, над аркушами паперу з цифрами збитків «Таґґарт Трансконтиненталь», що були наче струмочки крові з невигойної рани; це ім’я стояло на стрічках біржових апаратів у тих країнах, де ще залишалися біржі, на димових трубах, осяяних полум’ям мідеплавильних печей; у заголовках скандальних статей; значилося на листах пергаменту, що закарбували імена шляхетних пращурів; воно стояло на картках, вкладених у букети квітів, що потрапляли в алькови жінок усіх континентів.

Це ім’я було – Франциско д’Анконія.

Двадцятитрирічним, отримавши свій спадок, Франциско д’Анконія став знаний як мідний король світу. Зараз, у тридцять шість, він був найбагатшою людиною планети і водночас найжалюгіднішим і найнікчемнішим плейбоєм на світі. Він був останнім нащадком однієї з найшляхетніших родин Аргентини. Йому належали ранчо з великою рогатою худобою, кавові плантації та більшість мідних копалень Чилі. Він володів половиною Південної Америки, а як незначний доважок – численними копальнями, розкиданими по всіх Сполучених Штатах.

Коли Франциско д’Анконія несподівано прикупив кілометри голих гір у Мексиці, прокотилися чутки, що він відкрив величезні поклади міді. Він палець об палець не вдарив, продаючи акції свого нового підприємства – їх дослівно випрошували, а магнат лише обирав, кому з прохачів надати таку ласку. Його фінансовий талант вважали достоту феноменальним; ніхто ні в чому не здатен був цю людину переграти – він лише множив свої шалені статки з кожною черговою оборудкою, за яку тільки мав охоту взятися. І ті, хто найбільше його ганили, перші намагалися скористатися його талантами і нажитися на частці нових прибутків. Серед найбільших акціонерів у проекті, який Франциско д’Анконія назвав «Рудні Сан-Себастьяну», були Джеймс Таґґарт, Оррен Бойл та їхні друзі.

Даґні так і не дізналася, хто спонукав Джеймса Таґ-ґарта побудувати залізничну гілку з Техасу в пустелі Сан-Себастьяну. Схоже, він і сам цього не знав: як поле без лісосмуги, він був відкритий для всіх вітрів, а результат визначав випадок. Лише кілька директорів «Таґґарт Трансконтиненталь» виступили проти цього проекту. Компанії потрібні були всі ресурси для відбудови колії «Ріо-Норте», і подужати відразу два цих плани було неможливо. Але Джеймс Таґґарт був новим президентом залізниці. Тривав перший рік його правління. Він виграв.

Народна Мексиканська Республіка готова була співпрацювати і підписала контракт, яким на двісті років гарантувала «Таґґарт Трансконтиненталь» права власності на залізницю в країні, де приватної власності не існувало. Франциско д’Анконія отримав таке саме право на свої копальні.

Даґні вперто боролася проти побудови гілки «Сан-Себастьян», заручаючись підтримкою людей, які поважали її думку. Та вона була тоді лише асистенткою у виробничому відділі, молодою і не надто авторитетною, – тому ніхто до неї не дослухався.

Ані тоді, ані зараз вона не могла збагнути мотивів людей, які вирішили побудувати цю гілку. На одному з засідань правління, присутня там як безпорадний спостерігач, представник меншості, вона відчувала дивну ухильність в атмосфері зборів, у кожній промові, в кожному аргументі, ніби справжню причину, що визначала рішення, знали всі, крім неї, але так і не озвучили.

Вони говорили про майбутню важливість торгівлі з Мексикою, про потужний потік вантажоперевезень, про величезні доходи, гарантовані монопольному власнику права на транспортування невичерпних запасів міді. Як аргумент, посилалися на попередні досягнення Франциско д’Анконії, хоча геологічних доказів багатства копалень не надавали. Але скидалося на те, що їм і не потрібні були жодні факти.

Просторікували про бідність мексиканців та їхню відчайдушну потребу в залізницях. «Вони не матимуть іншого шансу», «наш обов’язок – допомогти розвиватися знедоленій нації», «країна мусить підтримувати своїх сусідів».

Вона це слухала і думала про інші гілки, від яких «Таґґарт Трансконтиненталь» доведеться відмовитися. Прибутки великої залізниці рік у рік зменшувалися. Вона думала про необхідність ремонтів, яких потребувала вся залізнична система.

Політика компанії щодо проблем забезпечення була не політикою, а грою на кшталт гри зі шматком гуми, який можна розтягнути ще, а потім іще.

«Мексиканці, як на мене, дуже старанний народ, затиснутий у лещата своєї примітивної економіки. Як вони стануть промисловою країною, якщо ніхто не простягне їм руку допомоги?» «Обмірковуючи свої інвестиції, ми маємо давати шанс людям, а не покладатися на винятково матеріальні чинники».

А вона думала про паротяг, що звалився в канаві неподалік від гілки «Ріо-Норте», бо зламалася рейкова накладка. Пригадала ті п’ять днів, коли через обвал підпірної стінки тонни каміння висипалися на колію, – було зупинено весь рух на лінії.

«Оскільки людина насамперед має дбати про своїх братів, а вже потім про себе, то американський народ так само мусить спершу подбати про добробут своїх найближчих сусідів, а вже потім – про власний зиск».

Вона ж думала про нікому невідомого Елліса Ваятта, на якого почали звертати увагу, бо завдяки його зусиллям із безживних досі пустель Колорадо почав активно надходити товар. І лінію «Ріо-Норте» мали намір списати саме тоді, коли вона була найдужче потрібна.

«Матеріальна жадоба – це ще не все. Існують нематеріальні ідеали, які варто розглянути». «Я зізнаюсь, мені соромно, що ми маємо величезну мережу залізниць у той час, коли мексиканський народ перебивається лише однією чи двома неповноцінними гілками». «Теорія економічної самодостатності давно померла. Неможливо, щоб серед голодуючого світу квітла якась одна країна».

Даґні подумала, що «Таґґарт Трансконтиненталь» стала на ноги ще задовго до її народження; тоді рахували кожну рейку, кожен шип, долар, – і всього цього катастрофічно бракувало.