Розділ III Верх і низ

Чотири постаті за столом випросталися і напружились. Усі вони чимало вклали в акції шахт «Сан-Себастьян».

Бойл відповів не одразу, тому його голос пролунав несподівано і неприродно гучно:

– Звісно, на них я хотів подивитися понад усе!

– І?

– І що?

– Як там справи?

– Чудово. Розкішно. В тій горі мають бути найбільші поклади міді на Землі!

– І вправно вони працюють?

– Ніде не бачив злагодженішої роботи.

– Що саме вони там роблять?

– Ой, тамтешній латинос-розпорядник розмовляв такою моторошною англійською, що я й половини не второпав. Але народ товчеться без відпочинку.

– Якісь проблеми виникають?

– Проблеми? Тільки не в «Сан-Себастьян». Це остання приватна компанія в Мексиці, й у цьому вся суть.

– Оррене, – обережно почав Таґґарт, – а що це за чутки про націоналізацію копалень?

– Наклеп, – гнівно відрубав Бойл, – підла брехня. Я це точно знаю, бо вечеряв із міністром культури та обідав із рештою хлопців.

– Мав би бути якийсь закон проти безвідповідальних чуток, – понуро зауважив Таґґарт. – Випиймо ще по келишку.

Він жестом кликнув офіціанта. У темному кутку кімнати притулився маленький бар, де за шинквасом уже тривалий час непорушно стовбичив підстаркуватий бармен. Відреагувавши на виклик, він обурливо неквапно рушив до столика. Його обов’язком було допомогти людям відпочити, натомість він поводився, мов гидливий пройдисвіт на прислужництві в срамотних хворих.

Напоїв чекали мовчки. Келихи, що їх офіціант поставив на стіл, у напівмороці здавалися чотирма блакитними цівками, схожими на полум’я газової горілки. Таґґарт потягнувся по свій фужер і несподівано всміхнувся.

– Випиймо за жертв історичної доцільності, – виголосив він, дивлячись на Ларкіна.

На мить запала тиша. В освітленій кімнаті це була б чоловіча дуель поглядів; зараз вони лише вп’ялися одне одному в порожні очниці. Нарешті Ларкін підняв свій келих.