Розділ III Верх і низ

– …складна справа чекає на нас, Джиме, – казав Бойл. – Складна справа з купою загроз і труднощів, адже на кін поставлено так багато.

– Все залежить, – Джеймс Таґґарт говорив повільно, – чи ми знайдемо, хто здатен це зробити… Ось що треба знати: людей, хто може це втілити.

Даґні Таґґарт було дев’ять років, коли вона пообіцяла собі, що колись керуватиме залізницею «Таґґарт Трансконтиненталь». Вона вирішила це, стоячи самотою між рейок і споглядаючи дві прямі лінії зі сталі, що линули далеко за обрій і зустрічалися там в одній точці. Залізниця протинала ліс, і дівчинка відчувала зверхню втіху: колія була чужа серед цих древніх дерев, серед зелених гілок, що нахилялися до верхівок чагарів і самотніх списів польових квітів. І все-таки вона тут була. Дві сталеві лінії вилискували діамантами, а чорні шпали перетворювалися на сходинки, по яких вона мала зійти.

Рішення не було раптове, воно радше нагадувало печатку, яка засвідчувала те, що дівчинка вже давно знала. Мовчки, не домовляючись, немов пов’язані цілком необов’язковою обітницею, вони з Едді Віллерсом змалечку віддали себе цій залізниці.

Даґні відчувала байдужу нехіть до свого середовища; дорослі й діти, які безпосередньо її оточували, аніскілечки не цікавили дівчинку. Життя серед цих нудних істот вона сприймала за прикру випадковість, із якою доведеться на певний час змиритися. Їй пощастило зазирнути в інший світ і переконатися, що він таки існує: світ поїздів, мостів, телеграфних стовпів та сигнальних вогнів. Вона вирішила почекати і таки дорости до цього світу.

Даґні ніколи не намагалася пояснити, чому їй подобається залізниця. Їй було байдуже, що почувають інші, бо знала: хай там як, але її відчуттів вони не здатні осягнути. Так було і в школі, на уроках математики (єдиних, які любила). Їй подобалося збудження під час розв’язування задач, гордовитий захват, з яким вона приймала виклик і завиграшки знаходила рішення, прагнучи нового, ще складнішого випробування. Водночас у неї зростала повага до свого супротивника, до науки – такої чистої, штивної і велично раціональної.

На уроках математики в неї завжди виникало дві думки: «Як чудово, що люди створили цю науку, і як прекрасно, що я добре на ній розуміюсь». І одночасно зростали два почуття: захват наукою і власними здібностями.

Аналогічним було і ставлення до залізниці. З одного боку, вона схилялась перед людською майстерністю, завдяки якій усе було створено. А з іншого, до вигадливості чийогось витонченого інтелекту додавала свою легеньку усмішку, немов натякала, що колись вона зрозуміє, як зробити краще. Дівчинка крутилась біля колій та паровозних депо, як скромна учениця, але в тій скромності прозирали нотки майбутньої гордості.

«Ти страшенно самовпевнена», – це був один із двох докорів, які вона чула все дитинство, хоча ніколи не хизувалася своїми здібностями. Другий закид: «Ти егоїстка».

Вона намагалася зрозуміти значення цих двох слів, але ніхто їй так і не пояснив. Дивилась на дорослих, не тямлячи, як їм могло спасти на думку, що вона почуватиметься винною від таких непевних обвинувачень.

Дванадцятирічною Даґні сказала Едді Віллерсу, що, як виросте, вона керуватиме залізницею. У п’ятнадцять до неї вперше дійшло, що жінки не керують залізницями і люди можуть не зрозуміти її пориву. «Під три чорти!» – вирішила Даґні, і цей сумнів більше їй не допікав.

У шістнадцять вона пішла працювати на «Таґґарт Трансконтиненталь».

Батько дозволив: його це тішило і трохи інтригувало. Вона почала кар’єру з посади диспетчера невеличкої сільської станції. Вночі працювала, а вдень навчалася в інженерному коледжі.

Джеймс Таґґарт почав свою кар’єру на залізниці одночасно з сестрою. Мав двадцять один рік і працював у відділі зв’язків з громадськістю.

Поступ Даґні серед чоловіків, які працювали в «Таґґарт Трансконтиненталь», був стрімкий і незаперечний. Вона обіймала відповідальні посади, бо кращих кандидатур просто не було. Її оточувало чимало талановитих людей, але з року в рік їх ставало дедалі менше. Начальники остерігалися використовувати свою владу і ухилялися від рішень, тому Даґні сама казала людям, що слід робити, і її вказівки виконувалися.

На кожному щаблі свого сходження вона виконувала службові обов’язки задовго до офіційного призначення на посаду. Вона немов проходила через порожні кімнати. Ніхто не ставав їй поперек шляху, але ніхто і не схвалював прогресу.

Батько дивувався і пишався нею: він нічого не казав, але, опинившись у неї в кабінеті, дивився на дочку зі смутком в очах. Помер, коли Даґні було двадцять дев’ять. «Залізницю завжди очолював Таґґарт…» – були його останні слова, що супроводжувалися дивним поглядом: він дивився на дочку, як на рівню, і водночас співчутливо.

Контрольний пакет акцій «Таґґарт Трансконтиненталь» дістався Джеймсу Таґґарту. Президентом залізниці він став у тридцять чотири роки. Даґні очікувала, що Рада директорів обере його, але вона ніяк не могла зрозуміти, чому вони так поквапливо це вирішили; говорили про традиції, про те, що президентом завжди був найстарший син родини Таґґартів і швиденько обрали Джеймса, щоб уникнути невизначеності й умилостивити страх. Вони розводилися також про його хист «популяризувати залізницю», про його «хорошу пресу» і «вашингтонські контакти». Джеймс надзвичайно майстерно здобував прихильність влади.

Даґні нічого не знала про «вашингтонські контакти» і про хист, завдяки якому їх можна було підтримувати. Зусилля в цій царині здавалися їй необхідними, тому, відкинувши вагання, вирішила, що на світі існує багато неприємної, але потрібної роботи; скажімо, чищення каналізації; хтось мав і це робити. Тож, якщо Джимові не огидно, нехай береться.

Вона ніколи не прагнула президентства, переймалася винятково виробничим відділом. Коли виходила працювати на лінію, старі працівники, які ненавиділи Джима, дружно казали: «Залізницею завжди керуватиме Таґґарт», вбачаючи саме в ній батькову послідовницю. Проти Джима її налашто-вувала лише певність того, що йому бракує розуму. Але Даґні була переконана, що його обмеженість не здатна завдати залізниці серйозної шкоди, бо вона завжди зможе виправити наслідки братових помилок.