Розділ III Верх і низ

– Я пригощаю, хлопці, – сказав Таґґарт, і вони випили.

Говорити вже не було про що, тому Бойл неуважно запитав:

– Джиме, а що з біса в тебе коїться з потягами на лінії «Сан-Себастьян»?

– Тобто? Що з ними не так?

– Ну, я не знаю, але пускати один пасажирський потяг на день…

– Один?

– …просто безглуздо, як на мене, та ще й який потяг! Ти, мабуть, успадкував ті вагони ще від прапрадіда, а він їх добряче свого часу поколошматив. А паротяг на дровах! В якій глушині ти його відкопав?

– Як це: на дровах?

– Отак: на дровах. Я такі лише на фотографіях бачив. З якого музею ти його поцупив? І не вдавай, ніби не знаєш, про що я. Просто поясни, в чому гумор?

– Звісно, я знав про це, – поквапився відповісти Таґґарт. – Просто… саме того тижня, в нас виникли проблеми з локомотивами – ми замовили нові, але їх затримали. Ти ж знаєш, які зараз проблеми з поставками… Але це тимчасово.

– Отож, – погодився Бойл, – на це немає ради. Але то був найхимерніший потяг, на якому я їздив, – мене всього ледь не вивернуло.

За кілька хвилин усі помітили, що Таґґарт притих. Здавалося, він занурився в себе. Коли ж рвучко та без пояснень підвівся, вони теж повставали, сприймаючи це за команду.

Змучено всміхаючись, Ларкін промимрив:

– Джиме, було дуже приємно. Саме так народжуються видатні проекти – за келихом із друзями.

– Соціальні реформи впроваджуються дуже повільно, – холодно мовив Таґґарт, – тому раджу бути обережним і терплячим.

Він уперше повернувся до Веслі Мауча:

– Мені подобається, Мауч, що ви небалакучий.

Веслі Мауч був людиною Ріардена у Вашингтоні.

Сонце ще не зовсім зайшло, коли Таґґарт і Бойл вийшли на вулицю. Це дещо здивувало обох – після напівтемряви бару вони чекали побачити надворі цілковитий морок. На тлі неба гостро окреслився хмарочос: прямий, наче піднятий меч. Далеко за ним у повітрі висів календар.

Таґґарт роздратовано вовтузився з коміром, защіпаючи його, щоб захиститись од вітру. Він не планував повертатися сьогодні в контору, але тепер доведеться. Мусив побачитися з сестрою.