Розділ III Верх і низ

– Ти справді використовуєш дров’яні паротяги?

– Едді знайшов їх для мене на чиємусь закинутому депо в Луїзіані. Він навіть не зміг дізнатися назву залізниці.

– І цей мотлох курсує як потяги «Таґґарт Трансконтиненталь»?

– Так.

– Якого біса? Що коїться? Я хочу знати, що відбувається!

Вона говорила рівно, дивлячись просто йому в очі:

– Якщо тобі цікаво, на лінії «Сан-Себастьян» я лишила тільки мінімальну кількість непотребу. Я забрала з Мексики все, що можна було забрати: маневрові паротяги, інструменти, навіть друкарські машинки і дзеркала.

– З якого дива?

– Щоб мародерам менше перепало, коли вони націоналізують залізницю.

Він скочив на ноги.

– Тобі це не зійде з рук! Цього разу це тобі вилізе боком! Ти наважилася на такий підлий, ниций вчинок… через якісь злісні побрехеньки, коли у нас є контракт на двісті років, і… – він аж захлинувся.

– Джиме, – повагом промовила Даґні, – у нас немає жодного зайвого вагона, локомотива чи тонни вугілля.

– Я не дозволю! Я не допущу такої обурливої політики щодо дружнього народу, який потребує нашої допомоги. Зажерливість – це не виправдання. Врешті-решт, є ще й шляхетні пориви, хоча ти не здатна їх зрозуміти!

Вона витягла блокнот і взяла олівець.

– Добре, Джиме. Розпоряджайся, скільки потягів я маю пустити по лінії «Сан-Себастьян»?

– Га?

– Скільки потягів і на яких лініях треба скасувати, щоб перевести в Мексику дизельні локомотиви і сталеві вагони?

– Я не хочу, щоб ти скасовувала маршрути!

– А де ж я тоді візьму рухомий склад для Мексики?

– Це ти маєш знати, це твоя робота.