Розділ III Верх і низ

Бойл не відповів. Його обличчя спохмурніло.

– Джиме… – почав він.

– Що? Слухаю, – всміхнувся Таґґарт.

– Джиме, думаю, ти погодишся, що не існує нічого спустошливішого за монополію.

– Так, – відповів Таґґарт, – з одного боку. Але необмежена конкуренція ще отруйніша.

– Правда, чиста правда. Правильний шлях, як завжди, посередині. Тому, вважаю, суспільство зобов’язане обрубати крайнощі. Правильно?

– Так, – погодився Таґґарт, – правильно.

– Погляньмо хоча б на залізорудну промисловість. Національний видобуток падає непристойно швидко. Це загрожує всій сталеливарній промисловості. Заводи масово закриваються. Існує лише одна компанія, якій пощастило уникнути загальних проблем. Вона видобуває достатньо і вчасно. Але хто отримує зиск? Ніхто, крім власника. Хіба це чесно?

– Ні, – схвалив Таґґарт, – нечесно.

– Більшість виробників сталі не мають власних залізорудних копалень. Як же ми зможемо конкурувати з людиною, яка зуміла хапонути переконливу частку дарованих Богом природних ресурсів? Воно й не дивно, що поки ми борсаємося без руди, втрачаємо клієнтів і банкрутуємо, він виробляє сталь. Хіба це в інтересах суспільства – дозволити одній людині знищити цілу галузь?

– Ні, – відповів Таґґарт, – не в інтересах.

– Національна політика має бути скерована на те, щоб кожен міг справедливо отримати власну частку залізної руди. Тільки так вдасться зберегти галузь у цілому. Ти згоден?

– Згоден.

Бойл зітхнув. Потім обережно додав:

– Але боюсь, у Вашингтоні не достатньо людей, здатних зрозуміти прогресивні тенденції соціальної політики.

Таґґарт відповів, розтягуючи слова:

– Вони є. Небагато, і до них важко пробитися, але вони є. Я можу з ними поговорити.

Бойл узяв келих і вихилив його одним ковтком, ніби почув усе, що хотів.

– Щодо прогресивної політики, – зауважив Таґґарт, – то чи ніколи в тебе, Оррене, не виникало такого запитання: а чи варто взагалі марнотратно дублювати лінії і починати руйнівну – на виживання – конкуренцію в районах, де компанії, що вже стали історією, мають пріоритет? І це в часи кризи вантажних перевезень, коли залізниці банкрутують, значні території взагалі втрачають сполучення! Чи можна таку конкуренцію вважати суспільно корисною?

– Що ж, – бадьоро озвався Бойл, – цікаве питання для роздумів. Добре було б обговорити його з моїми новими друзями в Національному залізничному альянсі.