Розділ III Верх і низ

– Джиме, – сказав він, – ріарден-метал, здається, – колосальне шахрайство.

– Атож, – буркнув Таґґарт.

– Я не чув про цей метал жодної схвальної експертної думки.

– Так, жодної немає.

– Ми удосконалюємо сталеві рейки з покоління в покоління, збільшуємо їхню вагу. А чи правда, що рейки з ріарден-металу будуть легші за найдешевшу сталь?

– Це правда, – відповів Таґґарт, – легші.

– Але ж, Джиме, це сміховинно. Це ж неможливо фізично. Для твоєї надпотужної, швидкісної магістральної колії, так?

– Так.

– Ти накличеш на себе біду.

– Не я, а моя сестра.

Таґґарт повільно крутив двома пальцями соломинку в своєму келиху. На мить запала тиша.

– Національна рада металургійної промисловості, – сказав Оррен Бойл, – вирішила сформувати комісію для розслідування питання про ріарден-метал, оскільки його використання може становити загрозу суспільству.

– Як на мене, це надзвичайно мудро, – підспівав Веслі Мауч.

– Якщо всі згодні, – Таґґартів голос лунав на диво пронизливо, – якщо всі одностайні в поглядах, то як може заперечувати одна-єдина людина? Яке в неї на це право? Я хочу знати: яке в неї право?

Бойлові очі метнулися на Таґґарта, проте в непевному освітленні бару риси його обличчя змазалися, і він побачив лише бляклу блакитну пляму.

– Думаючи про гостру нестачу природних ресурсів, – м’яко мовив Бойл, – думаючи про критично необхідну сировину, змарновану на безвідповідальний приватний експеримент, думаючи про руду…

Не закінчивши, він знову поглянув на Таґґарта. Але той зрозумів, що Бойл готовий передати йому слово, тому насолоджувався мовчанням.

– Коли йдеться про такі природні ресурси, як залізна руда, право вирішального голосу належить суспільству. Громадськість не повинна байдуже спостерігати, як егоїстичний асоціальний тип необачно і бездушно розтринькує сировину. Врешті-решт, приватна власність – це лише опіка над виробництвом задля суспільного блага.

Таґґарт подивився на Бойла і всміхнувся. Цією усмішкою він начебто засвідчував, що певним чином погоджується зі співрозмовником.

– Тутешній лікер – справжні помиї. Схоже, таку ціну ми платимо за відсутність тут бридкого збіговиська та різної наволочі. Але було б непогано показати, що ми – не абихто, ми знавці. До того ж гроші лежать у моїй кишені, тому саме я вирішую, на що їх витрачати.