Розділ I Мелодія

– Так, міс Таґґарт.

Вона вже намірилась іти, аж машиніст обережно запитав:

– Міс Таґґарт, чи в разі проблем візьмете на себе відповідальність?

– Візьму.

Проводячи її до вагона, кондуктор збентежено белькотів:

– Але ж… Міс Таґґарт, сидяче місце в загальному вагоні, як же так? Чому ви нас не попередили?

Вона невимушено всміхнулася:

– Не мала часу на формальності. Мій власний вагон приєднано до двадцять другого чиказького, але я вийшла у Клівленді, а чиказький повертався занадто пізно, тому не захотіла його чекати. Наступна була «Комета», і я сіла на неї. А в спальних вагонах вільних місць не було.

Кондуктор похитав головою:

– Ваш брат навряд чи їхав би в загальному вагоні.

Вона засміялася:

– Ваша правда.

Люди біля паротяга проводили її поглядами. Там був і юний мастильник.

– Хто це? – запитав, указуючи на неї.

– Господиня «Таґґарт Трансконтиненталь», – шанобливо відповів машиніст. – Віце-президент компанії.

Коли потяг із поштовхом рушив, а паровозний гудок стих, розсіявшись над полями, вона сиділа біля вікна, курячи чергову цигарку, і думала: «Все розвалюється на шматки: тут і по всій країні. Можна очікувати будь-чого, будь-де і будь-коли». Але не відчувала роздратування чи тривоги. В неї не було на це часу.

Це буде лише одне з багатьох питань, яке слід уладнати. Вона знала, що начальник відділення фірми в Огайо – ні риба, ні м’ясо; що він просто друг Джеймса Таґґарта. Вона тільки тому досі не наполягла, щоб його виставили, бо не мала кого призначити на ту посаду. Хоч як це дивно, знайти хороших працівників стало дуже важко. «Але хай там як, – подумала вона, – його слід здихатися». І віддати посаду Оуену Келлоґу, молодому інженерові, який блискуче показав себе як помічник менеджера вокзалу «Таґґарт» у Нью-Йорку. Власне, сам тим вокзалом і керував (певний час вона спостерігала за його роботою). Мов затятий шукач діамантів, вона вистерігала зблиски обдарованості на безперспективних пустирищах. Келлоґ поки що замолодий для начальника відділення, і вона хотіла ще рік почекати, але часу вже не було. Повернувшись, мусить негайно з ним поговорити.

Ледь помітна з вікна смужка землі тепер бігла швидше, зливаючись у сірий потік. Крізь юрмища сухих розрахунків у голові вона зауважила, що її час на почуття вже вичерпано; настала непримиренна і бентежна пора вчинків.

* * *

Повітря розрізав свист, і Даґні Таґґарт випросталась у кріслі, – це «Комета» влетіла в тунель вокзалу «Таґґарт» під Нью-Йорком. Коли поїзд заїжджав під землю, її завжди проймали рішучість, надія і приховане хвилювання. Так, ніби звичне існування було лише невиразною, недоладно розцяцькованою фотографією, яка кількома різкими рухами пензля перетворювалася на ескіз, що робив зображення ясним, важливим і вартісним.