Розділ I Мелодія

– Ви любите музику Річарда Гейлі?

– Так, – зізналася вона, – дуже люблю.

Ніби вагаючись, юнак на мить затримав погляд, але зрештою знову відвернувся. Працював він хвацько і фахово, але вже не висвистував.

Вона досі не могла дозволити собі заснути, хоча вже дві ночі поспіль не склепила очей: за дуже короткий термін мусила багато чого обміркувати. Мала прибути до Нью-Йорка вже вдосвіта. Їй потрібен був час, але хотіла, щоб поїзд їхав швидше. Та він і так був найшвидший у країні – «Комета Таґґарт».

Намагалася зосередитися, але музика – в повному обсязі акордів – не відпускала її свідомості, ніби незворотні кроки чогось невдержимого. Сердито похитавши головою, вона скинула капелюх і закурила.

«Я не спатиму, – подумала вона. – Цілком реально протриматися до завтрашнього вечора».

Колеса вистукували акцентований ритм. Вона так до нього звикла, що вже й не усвідомлювала, натомість він перейшов у відчуття спокою всередині неї. Щойно погасила недопалок, зрозуміла, що їй потрібна ще одна цигарка, але вирішила перепочити хвилинку, може, кілька хвилин, перш ніж закурити нову.

Вона заснула, та згодом, рвучко прокинувшись, відчула: щось не так. Уже потім зрозуміла причину: колеса спинилися. Вагон закляк у блакитному сяйві нічних ліхтарів. Вона поглянула на годинник – цієї зупинки не мало бути. Визирнула у вікно. Потяг нерухомо стояв посеред безлюдного поля.

Почувши, як хтось вовтузиться на сидіннях з іншого боку проходу, запитала:

– Довго стоїмо?

Чоловічий голос байдуже відповів:

– Близько години.

Коли зірвалася на ноги і поквапилася до дверей, чоловік провів її зачудовано-сонним поглядом. Надворі віяв холодний вітер, а під порожнім небом простягалося пустельне поле. Вона почула, як шелестить у темряві бур’ян. Далеко попереду, біля локомотива, маячіли чоловічі постаті, а над ними в небі червоніла пляма семафора. Минаючи шереги нерухомих коліс, поспішила до них. Ніхто не звернув на неї уваги. Поїзна бригада і кількоро пасажирів скупчилися під червоним ліхтарем. Стояли мовчки і, здавалося, просто собі спокійно та байдужо чекали.

– Що сталося? – спитала вона.

Машиніст здивовано обернувся. Її запитання пролунало, як наказ, а не як звичайна собі цікавість пасажира. Вона стояла: руки в кишенях, комір пальта піднято, вітер тріпає по обличчю волосся.

– Червоне світло, міс, – сказав він, указуючи пальцем.

– І довго його ввімкнено?

– Годину.

– Це не головна колія?

– Не головна.