Розділ Х Смолоскип Ваятта

Таґґарт мовчав.

– І що збираються робити ті люди, погубивши «Таґґарт Трансконтиненталь»?

– Я збираюся захистити інтереси «Таґґарт Трансконтиненталь».

– Як?

Таґґарт мовчав.

– Як ти їх захистиш? Хіба занапастивши Колорадо?

– Як на мене, перш ніж надавати людям можливість розширяти власне виробництво, слід подбати про тих, хто взагалі не має засобів вижити.

– Якщо ви знищите Колорадо, навіть твоїм дорогим грабіжникам не буде з чого жити.

– Ти ніколи не сприймала жодних прогресивних і соціально значущих заходів. Пам’ятаю, як ти пророкувала біду, коли ми ухвалили «Засадничі норми проти розбрату», але жодної катастрофи не сталося.

– Бо це я вас тоді врятувала, бовдур ти нещасний! Цього разу я не зможу цього зробити!

Не дивлячись на сестру, Джеймс стенув плечима.

– А хто вас іще, крім мене, здатен порятувати?

Він знову промовчав.

Ця сценка, що вона її зараз згадувала тут, під землею, здавалася нереальною. Думаючи про це, Даґні розуміла, що не здатна брати участь у Джимовій битві. Не існувало засобів, що до них вона могла би вдатися проти людей, позбавлених логіки у вчинках, у проголошених на загал мотивах, у конкретних спонуках, які, зрештою, не мали й натяку на чітку та сувору мораль. Вона не мала чого сказати їм, щоб вони це почули і здатні були відповісти. Яка зброя здатна зарадити там, де вже немає розуму? На цю територію вона не могла зайти. Доводилося залишати цю царину Джимові й розраховувати на його особисте зацікавлення. Втім, від того, що особиста Джимова зацікавленість зовсім не є мотивом, що визначає його поведінку, у Даґні мурашки йшли тілом.

Поглянула на річ, що лежала перед нею: скляний ковпак, під яким лежали рештки двигуна. «Людина, яка створила цей двигун…» – раптом пригадалися їй слова; думка ця виникла в Даґні, мов крик розпачу. На мить з’явилося безпорадне бажання знайти ту людину, притулитися до неї та дозволити робити з собою все, що заманеться. Розум такого рівня має знати, як перемогти в цій битві.

Роззирнулася. В цьому чистому і раціональному світі підземних тунелів не було нічого другорядного, а також нічого важливішого і нагальнішого за пошуки людини, яка створила мотор. Даґні думала: а чи варто зволікати з цими пошуками задля суперечок із Орреном Бойлом?.. Задля спроб умовити містера Моуена?.. Задля власного герцю з Бертрамом Скаддером? Вона бачила перед собою цей двигун – довершений і встановлений на локомотив, що тягнутиме колією з ріарден-металу потяг на дві сотні вагонів зі швидкістю понад триста кілометрів на годину. І якщо це реальна перспектива, якщо досяжна для неї, то невже вона мусить відмовлятися від цього і гайнувати час, обмислюючи питання ста кілометрів на годину і меншого числа вагонів? Даґні не здатна була прийняти дійсність, де змушують не обганяти посередностей, і від цього мозок закипав. Коли його примушуватимуть жодним чином не переганяти посередностей. Вона просто нездатна була існувати згідно з такими життєвими правилами, як «жити і не рипатися», «сидіти тихо і не намагатися вилізти зі шкіри», «не старатися зробити щось краще тільки тому, що від тебе на це ніхто не чекає»!

Даґні рішуче попрямувала з підвалу до поїзда на Вашингтон.

Замикаючи сталеві двері, їй здалося, що звіддаля лунають чиїсь кроки. Спробувала вдивитися в темний вигин тунелю, але нікого не помітила; лише низка блакитних вогників мерехтіла на сірих гранітних стінах.

Ріарден не міг боротися з бандами, що вимагали правосуддя. Мусив обирати: або воювати з ними, або тримати на плаву завод. Він використав увесь запас залізної руди. І йому доводилося вибирати щось одне. Поєднувати ці задоволення не було ні часу, ні бажання, ні сили. Повернувшись, він довідався, що планової партії руди не отримано. Ларкін про це й словом не обмовився. Ріарден запросив його до себе, але той приїхав аж через три дні після призначеної зустрічі, навіть не вибачившись. Відводячи погляд, ображено буркнув:

– Ти, врешті-решт, не маєш права наказувати людям з’являтися до тебе на першу ж вимогу.