Розділ Х Смолоскип Ваятта

– У такому разі не знаю, що тобі й сказати, – процідив Ріарден, відчувши, як через промовлену щиро подвійну брехню кров ударила в голову різким ударом; ця щирість породжена таємницею, бажанням захистити себе від стороннього втручання у власне життя, а на це він уже не мав права.

– Нащо ж тобі неправда? – запитав він. – Задля чого?

– Знаєш, річ у немилосердності чесних людей. Ти не зрозумієш мене – чи все-таки зрозумієш? – коли скажу, що справжня відданість полягає у щоденній готовності брехати, дурити, ошукувати задля того, щоб зробити іншого щасливим, створити для нього реальність, якої він шукає, бо не сприймає тієї, що існує.

– Ні, – неквапно мовив Ріарден, – я цього не розумію.

– Насправді все дуже просто. Кажучи красуні, що вона гарна, ти не даруєш їй жодної втіхи, бо це лише факт, констатувати який тобі геть не важко. Зате, звеличуючи гидке каченя, ти офіруєш їй, принижуючи поняття краси. Який сенс кохати жінку за її чесноти? Вона заслуговує благоговіння, яке є платою, а не дарунком. Але справжній дар – це коли жінку люблять за гріховність, коли вона не заслуговує цієї любові. Кохати жінку за її гріхи – це зневажати заради неї чесноту. Саме в цьому істинний вияв любові, адже тоді чоловік офірує своє сумління, розум, чесність, а також свою безцінну самоповагу.

Ріарден приголомшено дивився на неї, не вірячи власним вухам. Почувши цю страхітливу наругу, він не міг і припустити, що людина справді здатна так думати; він намагався збагнути, нащо вона все це казала.

– І що таке кохання, любий мій, як не самопожертва? – невимушено поцікавилася Ліліан у стилі салонної розмови. – І чого варта самопожертва, якщо офірується не найкоштовніше і не найважливіше? Але сумніваюся, що ти здатен мене збагнути. Адже ти пуританин, твердий, як і твоя криця. І тому, як і належить пуританину, ти несамовитий егоїст, готовий занапастити весь світ, аби тільки ніщо не заплямувало твоєї бездоганної особи і не стало причиною твого сорому.

Неквапно, напружено і серйозно Ріарден зауважив:

– Я ніколи не був бездоганний.

Ліліан знову розсміялася:

– А який же ти зараз? Адже ти мені зараз не брешеш? – вона поворухнула оголеними плечима. – Годі, любий, не сприймай моїх слів серйозно! Це лише теревені.

Ріарден мовчки тицьнув цигарку в попільничку.

– Любий, – промуркотіла Ліліан, – насправді я прийшла сюди лише тому, що подумала: «Колись же у мене був чоловік!» І захотіла його побачити.

Вона глянула на Ріардена: він стояв у протилежному кінці кімнати; високий, стрункий, мускулясте тіло підкреслювала темно-синя піжама.

– Ти став дуже привабливий, – мовила вона. – Останні місяці в тебе значно покращився вигляд. Ти помолодшав. А може, навіть пощасливішав? Принаймні, ти зараз не такий напружений. Хоча знаю, що клопотів у тебе зараз більше, ніж будь-коли; тепер ти нагадуєш радше командира бомбардувальника під час повітряного нальоту, але це лише зовні. Ти став вільніший всередині.

Ріарден здивовано подивився на Ліліан. Вона чи не вперше сказала правду; сам він не помічав, що змінився, не зізнавався собі. Її спостережливість вражала.

Останні кілька місяців вона рідко бачила чоловіка. Повернувшись із Колорадо, Ріарден уже не заходив до неї в спальню. Вважав, що Ліліан тільки потішить ця взаємна ізоляція. Зараз він міг лише здогадуватися про мотиви, що зробили її такою чутливою до змін у ньому, якщо це тільки не було почуттям значно глибшим, ніж він міг уявити.

– Я не помічав, – озвався він.

– Тобі личать ці зміни… Просто, з огляду на такі скрутні часи, вони дивують.

«Чи не запитання це?» – подумав Ріарден. Ліліан зробила паузу, ніби чекаючи на відповідь, проте не наполягала, а бадьоро продовжила: