Розділ Х Смолоскип Ваятта

– Геть звідси, – мовив Ріарден. Увесь ланцюг він тепер бачив, мов на долоні.

– Ти неправильно мене зрозумів, я не хотів…

– Геть звідси.

Ларкін пішов.

А потім пішли дні та ночі метання всім континентом за допомогою телефону, телеграфу, літака. Ріарден обстежував занедбані рудні та копальні, що перебували на межі банкротства; провадив нашвидкуруч перемовини за столиками в темних закутках ресторанів із поганою репутацією. Дивлячись через столик на співрозмовника, він мав вирішити, якими грошима здатен ризикнути за цього конкретного випадку, роблячи висновки винятково з обличчя співрозмовника, з його манери поводитися та спілкуватися, ненавидячи обставини, через які мусив покладатися на порядність, як на подарунок, і все одно ризикуючи, віддаючи гроші невідь-кому в обмін на ілюзорні обіцянки, передаючи ніде не зареєстровані суми підставним власникам зруйнованих копалень – суми, що їх передавалося і приймалося крадькома, як серед злочинців; анонімні суми, що їх вкладалося у ненадійні контракти, коли обидві сторони усвідомлювали, що в разі ошуканства постраждає одурений, а не шахрай і злодій; суми, передані на те, щоб потік руди струмував і струмував у печі, а натомість витікали потоки розжареного до білого кольору металу.

– Містере Ріарден, – запитав комерційний директор його власної сталеливарні, – якщо так триватиме далі, куди піде ваш прибуток?

– Візьмемо тоннажем, – втомлено відповів Ріарден. – У нас необмежений ринок для ріарден-металу.

Комерційний директор був літній, сивий і сухий чоловік із серцем, яке, подейкували, було цілком налаштоване витискати максимальний прибуток із кожного пенні. Він мовчки стояв перед Ріарденом і дивився на боса холодно і понуро. Глибшої симпатії, ніж у його очах, Ріарденові бачити не випадало.

«Я не маю на це іншої ради», – думав Ріарден безсонними ночами. Він не вмів жити інакше, ніж платити за те, чого потребував, нічого не просити у природи, не розрахувавшись із нею власними зусиллями, не випрошувати нічого в людей, не розрахувавшись власною працею. «Де взяти іншу зброю, якщо вартість перестала вже нею бути?» – думав він.

– Кажете, необмежений ринок? – стримано перепитав комерційний директор.

Ріарден звів на нього погляд.

– Схоже, мені вже бракує розуму, щоб домовлятися у тому стилі, що популярний сьогодні, – мовив він, відповідаючи на невисловлене запитання, яке наче повисло над столом.

Комерційний директор похитав головою.

– Ні, містере Ріарден. Або так, або так. Один і той же мозок не здатен одночасно осягнути і те, і те. Або ви вмієте керувати своїм підприємством, або здатні хвацько оббивати пороги у Вашингтоні.

– Може, варто вивчити їхній метод?

– Ви не здатні таке опанувати, з цього не вийде нічого доброго. У вас немає шансів перемогти в таких іграх. Хіба ви цього не розумієте? Ви маєте дещо таке, що можна відібрати.

Залишившись сам, Ріарден уже вкотре відчув несамовитий напад люті – болісний, гострий і раптовий, мов удар струмом… Лють, що виникла одночасно з усвідомленням того, що не можна домовлятися і співпрацювати зі справжнім відвертим злом, яке не криється і яке не має жодного права жити, і яке навіть не намагається виправдати свого існування. І тієї миті, коли Ріарден відчув гостре бажання воювати і вбивати задля самозахисту, перед ним виникла тлуста, єхидно всміхнена пика мера Баскома і пролунав його протяжний голос: «… з цією чарівною леді, яка, здається, не ваша дружина».

Підстави для справедливої люті раптом вивітрилися, натомість виник біль стидкої покори. «Я не маю права осуджувати, – думав Ріарден, – не маю права обвинувачувати, не маю права гордо і чесно загинути в бою. Порушені обітниці, неозвучені бажання, зрада, брехня – все це на моєму сумлінні. То який же різновид гріхопадіння я маю право осудити? Який сенс міркувати про рівень морального занепаду? Хіба доречно торгуватися щодо кількості власного зла?»

Понуро сидячи за своїм столом, міркуючи про честь, що претендувати на неї він уже не мав права, про втрачене назавжди почуття справедливості, Ріарден і гадки не мав, що саме незламна чесність і непорушна гідність вибивали зараз із його рук останню зброю. Він опиратиметься грабіжникам, але лють і гнів уже погасли в нього в душі. Він битиметься, але як винний, як негідник із рештою негідників. Не промовляв цих слів, – їх повторював у ньому його моторошний, потворний біль: «Хто я такий, щоб першим кинути камінь?»

Почуваючись дедалі гірше, він схилився на стіл… «Даґні, Даґні, якщо я мушу заплатити за тебе таку ціну, – я її заплачу». Комерсант до кісткового мозку, він не знав іншого закону, крім як уповні оплачувати всі свої бажання.