Але, на жаль, на превеликий мій жаль, я не доживу до того часу, коли чорна людина з Нігерії поцілує мою сестру, доньку, онуку, щоб у мене в домі бігали, може, чорняві, може, коричневі мої онучата… Такі, як Мар'янка… До цього я не доживу.
19 грудня, 54. 2й з'їзд письменників СРСР. Я не на з'їзді. Здоров'я не дозволило. Хай знає мій стіл про те, як капали мої сльози, не капали, а лилися…
Хороша доповідь Симонова на з'їзді Як не вітати такі слова (перепишу їх поруському):
«…Партия всегда указьшала нам на воспитательную задачу, стоящую перед всей литературой, подчеркивая при зтом, что воспитывать людей можно правдой и только правдой».
Правда… Тільки вона, правда, була поводирем у моєму житті. Я ніколи не зрадив правди…
19 грудня, 54. Бігають круг мене мої онучата: Павлушка та Мар'янка.
Маша — не моя дочка, не від мене вона народилася. Живе Маша зо мною вже тридцять літ, — півтора їй року було, як я її побачив, — і я вам скажу, що навряд чи можна більше й дужче любити свою дитину, як я люблю свою Машу. Не в крові, не в гормонах, виходить, справа. Я не уявляю себе, не уявляю свого життя без Маші.
А тепер, коли біля мене стрибають онуки, Машині дітки, я не уявляю свого життя без цих онуків, без Павлушки й Мар'янки. Я не знаю, чи мої онучата виростуть хорошими, справжніми людьми, — гадаю, що буде так, бо всі ми робимо все для того, щоб саме так сталося, — але я знаю, що і Павлушка, і Мар'янка прийдуть колись на дідову могилу. І прийдуть — я в це вірю! — не для того, щоб плюнути на могилу… От вам і «чужі» діти.
Це — в хаті… А хіба є, хіба можуть бути для мене, для письменника, десь чужі діти? Нема! І діти Нігерії, і чорні, і червоні, і жовті, і білі — всі вони діти, і всі мої діти, і моє горе, велике горе, в тому, що я, маючи у себе в хаті хліб, не маю змоги дати шматок хліба голодній чорній, жовтій, червоній і всякій іншій дитині, не можу викликати у неї веселої посмішки, не можу вгамувати її сльозу… У мене є зять, батько моїх онуків. Чужий він мені? Ні! Не чужий! Він — мій син! Він навіть більше, як син. Він — батько моїх чудесних онучат! І велике йому спасибі за те, що в моїй хаті лунає чудесний дитячий сміх, лунають дитячі голоси.
Січень, 1955 р. Як би я виступив на 2му з'їзді письменників СРСР?
1. Я б перш за все привітав справедливий виступ М. О. Шолохова.
Благородний біль за судьби літератури був у його виступі. Біль за літературу, а не за літераторів. Що б я сказав на 2му з'їзді письменників?
2. Я б сказав так: Москва — наша мати. Ми її любимо. У чім ця наша любов має вилитися? В тому, що ми, так звані периферійні письменники, приїхавши до Москви, станемо навколішки? Цілуватимемо б'РукКрасної площі і т. д. і т. ін.?
Ні! Любов до Москви, помоєму, полягає в тому, що, приміром, один письменник, приїхавши до Москви, говорить, має право сказати:
— Москва мояі Люблю тебе! І, як любов до тебе, привіз от я «Тихий Дон». Дивись, який у тебе «Тихий Дон» єсть… А от твоя «Піднята цілина». Дивись! Візьми!
Підходять до Москви ще письменники.
…Дивись, які чудесні пісні, які прекрасні в тебе люди біля Ладоги! І як вони віршують! (О. Прокоф'єв).
…Слухай, Москва, як у нас «Реве та стогне Дніпр широкий»… Дивись, як танцюють лявониху.
..Любуйся, як «Алитет уходит в горн».
…Москва… Радуйся, як воював «Вася Тьоркін».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Том 4. Усмішки, фейлетони, гуморески 1951–1956» автора Вишня Остап на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ…» ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ“ на сторінці 38. Приємного читання.
TextBook