Розділ «З неопублікованого 1934–1943»

У неї якраз драма. Просить вона, щоб їй н[74]во дозволило жити вкупі (як чоловік і жінка) з одним хлопцем, теж рецидивістом.

їй не дозволяють.

Вона плаче, лютує і каже:

— Хочу быть честной! Хочу жить, как порядочные! Не позволяют — опять буду проституткой, воровкой, хулиганкой.

— А хто ж ваш чоловік?

— Петюшка! Урка! Пижон — его кличка. У меня здесь был другой муж, мы с ним прожили 8 м[75]цев і разошлись!

Не знаю, чому вже їй не дозволяють жити вкупі. Це, між іншим, в лагері практикується, але потрібний дозвіл начальства.

Випущено з ізолятора з наказу Бєлєнького щось чоловіка з 150 уголовниківрецидивістів. Щодня в лагері крадіжки!

І вдень, і вночі! В робітничому городку буквально всі приміщення обікрадено.

Випущено штрафників за те, що вони «исправились».

Прибула комісія прокурорська, яка приймає різні заяви від лагерників. Пишуть. Усі пишуть.

Я, звичайно, нічого не пишу і не писатиму, бо, певен, ніяка комісія мене «не торкається».

Гірняк прибув! Йосип Йосипович. Яка радість! Власне, не радий же я, розуміється, що йому, бідному, теж довелося пробувати всього лагерного і що він потрапив в оці «места не столь отдаленные», а радий я, що буду з ним укупі, бо люблю я Гірняка. Розцілувались ми з ним. Його, бідного, в дорозі десь обікрали, і прибув він у якімся залізничному бушлаті, що по дорозі купив десь. Ой боже мій, боже мій. Прибув він в складі етапа з 16 чоловіка — з них харківці: Жмурко — кооператор, Гаско Мечислав — поет, Музиченко — прокурор, Шаран — з ВУАН, Кринський — парт[76] видавництво, Теодор (поляк) з ЦК… Здається, всі… Всі вони з Харкова в кінці травня були направлені в Кем, а звідтам чогось їх перекинули в благословенний град Чиб'ю.

Треба подбати, щоб Гірняк працював у театрі. Розповідав Й [77] Й [78], що Курбас і Ірчан на Сечежі (Біл [79] Балт [80] канал). З місяці вони працювали ніби на загальних роботах (рубали дрова), а тепер Курбас десь працює в канцелярії пункта в УРО, чи що, там десь і Мирославі От як використовуються культурні сили.

26. VIII. Вчора ввечері в клубі І промисла, в робітничому городку, був так званий «вечір нацмен».

За «нацменів» в лагерях вважають національності монгольського типу: узбеки, таджики, казахи, туркмени… Чомусь, приміром, грузини, вірмени, тюрки за нацменів «не йдуть». Ну, ясно, що українці, білоруси і взагалі слав'янські нації ні в якій мірі не йдуть на окрему від руської нації. До нацменів якесь ставлення зверхнє («верховне»). їх «збивають» в окремі трудколони, вони окремо живуть і т. д.

Так от, значить, був їхній художній вечір. Співи, декламації, танки. Примітив, розуміється. Винні в цьому самі нацмени, бо ніяк вони самі не можуть і досі позбутися «екзотики». Всі вони обов'язково виходять в східних халатах. Ніби халат і є найголовніша ознака притаманної їм культури. Серед них є культурні, освічені люди (Рамзі, Ахамбеков і т. п.), а й вони «халатяться». В чім річ? Я дивився на Рамзі (б[81] наркомос Узбекистану) і ніяк не міг зрозуміти: чому він натяг халата і стоїть у хорі. Мене зворушило, що він, наркомос, не стидається виступати в хорі з усіма своїми, але для мене незрозуміла його «екзотика».

Оцими «халатами» вони самі принижують їхню прекрасну пісню, їхнє слово, їхній танок… Ну, ясно, з боку панівної нації: «гогогої»

Так жалько було дивитися на страдницьке обличчя Рамзі, коли він стояв у хорі і слухав «гогокання» братів своїх — європейців…

Невдало пройшов вечір. Зіпсували халати і обов'язкові «екзотичні» танки, хоч серед номерів було виконано і арію з оригінальної узбецької опери…