Розділ «Літературно мистецькі усмішки»

Спали ми в клуні тільки тоді, коли мати або батько з нами залишалися, а це траплялося не часто.

«От якби довше дядько з дядиною гостювали в нас, щоб у клуні ночувати!» — мріялося нам, маленьким.

Мати причепурила хату, вимастила долівку, посипала її травою, — запашно в хаті та зелено.

…От приїхали й родичі. Приїхали не возом, а тарантасом, парою гладких, з великими черевами вороних коней, а на козлах сивий дід з довгими вниз вусами, а в зубах у діда люлька-зіньківка.

Батько з матір'ю вийшли до тарантаса, уклонилися низенько родичам, і батько урочисто проказав:

— Милості просимо!

А ми, діти, з'юрмилися біля сіней, витріщивши на родичів здивовані оченята.

Підійшли родичі до нас:

— Драстуйте, дітки! Та скільки ж тут вас! Ми їм хором, хоч і не дуже влад, одповіли:

— Драстуйте!

Уперше ми побачили своїх багатих (а ми були бідні) родичів.

Чудними вони нам здалися.

Дядько — маленький, худенький, з руденькою цапиною борідкою й колючими підстриженими вусиками. Оченята в його десь глибоко в очних ямках сидять і звідти швидко сюдитуди бігають. На голові в дядька картуз із лискучим козирком. Одягнений в якесь дивне вбрання: довгийдовгий піджак. Потім уже я дізнався, що то сюртук зветься. На ногах чоботи «бутилками», лискучілискучі — лаковані. А на жилетці — срібний ланцюжок, і на ньому великий срібний годинник.

А дядина! Із дядини можна було б викроїти не менш як штук три отаких її дядьків. Така вадовисока, така вона огрядна, така вона пишна. А лице біле біле густі чорні великі брови ластівкою, і на щоках, як вона посміхнеться, великі ямки робляться. Як скинулавона з себе сірий від пороху балахон, — на ній ми побачили шовкову блакитну сукню, довгу аж до п'ят, підперезану золотим, із якоюсь чудернацькою бляхою, поясом. А круг шиї мереживо спускається на плечі й на груди.

Увійшовши в хату, гості перехрестилися, посідали, і дядина дала матері якийсь пакунок:

— Це вам, сестрице!

А тоді підозвала нас, дітей, і кожному дала аж по три цукерки.

— Кажіть же «спасибі», — наказала мати.

— Спасибі! Спасибі! — ми гуртом та за цукерки і в садок.

За кілька часу вийшов у садок дядько. Він побачив мене, підійшов та й питає: