Розділ «Літературно мистецькі усмішки»

МНОГАЯ ЛІТА ПОЕТОВІ!

Шістдесят літ Павлові Григоровичу Тичині. І зразу всі:

— Кому?! Павлові Григоровичу?! Тичині?! Не може бути!

— Метрика!

— А, що ви там про метрику?! Яка може бути метрика для «молодого, молодого, молодистого»?!

Велика й славна путь поетова.

Багато часу минуло відтоді, «як упав же він з коня» «на майдані коло церкви», та й досі співає поет на радість нашу повним голосом.

Арфами, арфами — золотими, голосними — обзиваються поетові гаї, самодзвонними, і весна йому була й єсть запашна, квітамиперлами закосичена, і був бій вогневий, і як твердо стояв, мов криця, в тому бою вогневому поет, от через що і ровесники, і молоде покоління, віншуючи юне його шістдесятиліття, многоголосим хором, як один, щасливо проказують:

Славим день, Ми співаєм, Дзвоном зустрічаєм День! День.

Славим день шістдесятиріччя нашого поета. Приходять поетові друзі, приходить народ, а найрадісніше, що

Ідуть, ідуть робітники веселою ходою…

Ідуть, щоб привітати поета.

На світанку життя свого поетичного запитував поет:

Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани?

Поет хотів знати про все: і про що гомонить струмочок, і про що шепоче листячко, про що очерет дзвонить сумну пісню…

Ой, як багато хотів поет знати…

Про що реве вітер, ридають дерева, плаче травиця, і чиї сльозироси?..

І все пізнав поет…

А яку ж велику, яку довгу й славну путь пройшов поет, щоб на весь зріст стати, щоб отако розплющеними гостро ніжними очима глянути довкола й сказати:

Адже це уже не дивно, що ми твердо, супротивно, владно устаєм…