Розділ «Літературно мистецькі усмішки»

— Нам завжди буде мало, бо ми комуністи… Колгоспне життя…

Радянський письменник, лауреат, що прижав до того села пожити й попрацювати, попервах сказав був:

— Невимовна тиша у вас… Спокій, величний спокій…

А воно, виходить, зовсім ніякий там не спокій, а навпаки, велика боротьба, боротьба нового із старим, боротьба за ще краще життя, за поступ, за культуру, за комунізм.

І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на колгоспних наших селах.

І не тільки в роботі, не тільки в агрокультурі, в обробітку землі, а як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з'явилися в їхніх характерах, у ставленні одного до одного…

Поняття обов'язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного — як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими, благородними.

Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і картину…

І робота, і культура, і почуття — все:

— Уперьод! Только уперьоді

О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому сподобалось.

— Як зветься село? — запитав Олександр Євдокимович.

— Калиновий Гай!

— Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко!

— Куди? — перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу.

— У комедію! Театри чекають!

— Я так і знав! Рррят!.. — крикнув І. П. Романюк. — Я ж двадцять літ чесно… і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти!

— Та ви не бійтесь! Я похорошому! Беріть пираминдон, беріть глечик з квасом, усе беріть!

— А голову сільради, Наталку Микитівну, брати?

— Яз радістю й сама поїду! — підбігла Н. М. Ковшик.