Розділ ««МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»»

Розбуркайте його. І не багацько для того й треба.

Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафі, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були!

Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, напевно Валер'ян Поліщук вийде.

А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться, — Павло Тичина буде» («Ось воно — село оте!»).

Віра в світле майбутнє не застувала письменнику реальних труднощів і суперечностей доби. Остап Вишня, можливо, один з перших помітив і зрозумів тривоги селянина не тільки з приводу адміністративної жорсткості в ставленні до нього. Він чутливо вловлював стурбованість споконвічного хлібороба про землю, на якій той хотів залишатися господарем, щоб передусім забезпечити собі заможне життя. Дуже характерна з цього погляду гумореска «Літ через п'ятдесят». Автор веде полеміку з уявним дідом Юхимом, для якого все нове, що прийшло в життя, — і трактор, і освіта, і електрифікація, — «юринда», якщо забуто про головний інтерес хлібороба — землю.

«Що ти мені про соціалізм натякаєш? — звертається дід Юхим до оповідача. — Що ти мені про електрику, що ти мені радіо? А землі мені твоя електрика дасть? Щоб десятин по десять на їдця? Дасть вона мені землі стільки чи не дасть?! Оце ти мені скажи! Щоб у мене в засіках було повно… А ти мені електрику. Посію я на твоїй електриці арнавутки, щоб потім заклав руки за спину й ходив собі, покахикував?! От що ти мені скажи».

І хоча в гуморесці домінує кепкування над дідами Юхимами, висміювання примітивних уявлень про суцільну електрифікацію, аж геть до мрії про електросамогонні апарати (що нині, до речі, стала печальною дійсністю!) і електромакогон, щоб бити жінку, проте чи не прихована в отій фразі про землю велика селянська правда? Адже вже в ті роки давалися взнаки перегини в ставленні до хлібороба, що, зрештою, призвело до деформації ленінської політики на селі, до «великого перелому» здорового глузду та фарисейської статті Сталіна «Запаморочення від успіхів».

Остап Вишня був щирим прихильником кооперації — про це свідчать численні його твори. Він бачив хитання середняцтва й навіть бідноти щодо тогочасних форм колективної праці. Подальша історія підтвердила туманні передчуття: втрата селянином любові до землі призвела до запустіння тисяч колись багатолюдних сіл.

Можна тільки уявити, що відчував Остап Вишня пізніше, коли побачив плоди швидкісного колгоспотворення, коли після переможних фанфар на місці зруйнованих господарств лунав голодний стогін добровільнопримусово об'єднаних середняків і бідняків. Чи не тому й у всій своїй подальшій творчості він ніколи не торкався таких глибин селянського життя, як у 20і роки?

Дореволюційне село, задавлене злиднями й неписьменне, було благодатним полем для церковників і сектантів. Відсутність природознавчої і атеїстичної пропаганди створювали передумови для широкого побутування забобонів. Остап Вишня усвідомлював, що боротьба проти всілякої попівщини — це водночас і шлях до світла. Свої удари сатирик спрямовував на викриття реакційної суті релігійної ідеології, розвінчання церковників, висміювання забобонів, що особливо широко побутували серед селян.

Остап Вишня не вважав релігійність українців вродженою і споконвічною. Завжди намагався підкреслити це навіть побіжно, в творах далеких од атеїстичного спрямування. Комічний образ своєрідного віруючого богохульника знаходимо в гуморесці «Селокнига». Цей божий агнець без тіні остраху, спокійнісінько пускає на куриво навіть святе письмо: «Повірите, «богородицю» ще до великодня скурив! Що вже бамага добряча: тоненька та вилежана! Кинулася на тройцю Килина за «богородицею», щоб Ванько їй про вспєніє прочитав, а я й палітурки на горище закинув. Металася вона, металася й за іконами, й поза діжею… А я сидю під яблунею: «Шукай, — думаю, — шукай! На небі вже твоя «богородиця»! З димом, хай бог простить!»

Віра в бога побутувала, по суті, не як світоглядна основа, а переважно як традиція, звичка. «Я, положим, забув уже, коли в тій церкві був, а що ти зробиш? Хай стоїть — хіба вона мені заважає?..

Воно мені без діла……То там баба, а я — так воно мені все одно, чи є вона, чи нема її… Говіть, слова нєт, — говію… Та воно, сказать, і попам же їсти треба… Хай їдять, черви б їх були поїли…» («Лернгія»). Такого гатунку «віруючі» саме й були найбільш сприйнятливі до антирелігійної сатири, на них здебільшого й орієнтувався письменник: релігійного фанатика, певна річ, не привернеш богохульними смішками так само, як архісерйозними філософськими антирелігійними трактатами. Він відвойовував у церкви не затятих фанатиків, а ті мільйони прихожан, у яких віра в потойбічний світ була не досить твердою і для остаточного зруйнування якої художні методи впливу були найбільш прийнятні.

Саме в серії антирелігійних фейлетонів і гуморесок Остап Вишня вперше застосував засіб, який надійно слугував йому протягом усього творчого життя: перенесення високих понять з метою висміювання в низьку побутову сферу. Так, бог тут змальований як «такий собі дід з сивою бородою, у підряснику, босий, без шапки, а круг голови в нього таке щось, ніби тоненькі кілочки сторч понатикувано»; дух святий — «це голуб білий, з породи вертунів, що в нього з хвоста ніби дим іде». Саваоф діє не як верховний священний правитель, а як ремісник найнижчого штибу, щоправда, демократичніший від царського генерала, але брутальніший від циганського коновала:

«…ухопив шмат глини, плюнув, замісив, зліпив чоловіка, дунув на нього… Чхнула перша людина та зразу: — «Слава в вишніх богу!» Здравія желаю, ваше превосходительство!»

— Ні,— говорить бог, — так мене не величай!.. Генералів так величатимеш, а мені співай: «Святий боже, святий кріпкий!..» («Походження світу»).

І хоча творча практика Остапа Вишні на антирелігійній ниві мало чим нагадувала «видання брошурок і листівок, доступних для середнього робітника або селянина, які в зрозумілій для нього формі давали б відповіді на питання походження світу, життя і суті людських відносин…» (Резолюція XII з'їзду РКП(б) КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. — К., 1979.— С. 451), розказані письменником гумористичні історії про виникнення світобудови, при всілякі «діли небесні» та апокаліптичні катаклізми виконували ту ж суспільно важливу роль, що й згадувана в документі література, з тією лише різницею, що вони, ці «історії» і «трактати», були значно «читабельніші» для малоосвічених людей.

Остап Вишня був палким патріотом Радянської України. Позбувшись соціальних ілюзій перших років революції, він самовіддано кинувся в життєвий вир 20х років, що обіцяли перебудову суспільства на основі загального добробуту й соціальної справедливості, національного відродження й дружби народів. Велику зацікавленість письменник виявляв до розвитку української соціалістичної культури. Література, театр, кіно, преса, музика, образотворче мистецтво перебували під його пильною увагою від початку творчої праці і до останніх днів життя.

1928 року Остап Вишня створив серію «мистецьких силуетів» визначних діячів української радянської культури. Можна лише дивуватися прозорливості автора: пишучи про зовсім молодих людей (деякі з них тільки починали шлях у мистецтві), він вже тоді «напророчив» їм велике майбутнє. Імена ці говорять самі за себе: Петрицький, Курбас, Довженко, Василько, Крушельницький, Голинський… Остап Вишня цікавився створенням української радянської естради, опери, оперети. Свій сатиричний ентузіазм він спрямовував проти старих театральних діячів, у свідомість яких до скону в'їлися ідеї «единой и неделимой» якщо не на державному, то хоча б на культурному терені. В «Моїй автобіографії» цим вузьколобим послідовникам київського чорносотенця Шульгіна письменник присвятив цілий іронічний пасаж: «Як я ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заиьківчан… Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директора любили свої опери так, як я їх люблю, — у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, — у нас би, їйбогу, була українська опера. Бо я знаю, що театр — це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям». Остап Вишня закликав українських літераторів активно співробітничати з естрадою, захищав акторів і режисерів, коли вони ставали жертвами бюрократичної байдужості чи адміністративного тупоумства, сам творив для сцени (музичний гротеск «Вій», гротескпародія «Запорожець за Дунаєм», п'єса «Вячеслав»), писав дотепні рецензії про нові спектаклі, веселі нариси про талановитих акторів, підтримував корифеїв національного театру, будив громадську думку, коли митці опинялися в скрутних побутових чи матеріальних умовах, словом і ділом допомагав їм вийти із складних ситуацій.

Остап Вишня свято вірив у ленінські принципи національної політики, був переконаним інтернаціоналістом. Своє ставлення до російських шовіністів і українських націоналістів письменник висловив у блискучому памфлеті «Дещо з українознавства», де на одну дошку ганьби поставив і тих, і других. Він стояв на позиції справжнього патріоталенінця, якому однаково не прийнятний ні байстрюцький національний нігілізм, ні самозакоханість бездумного «щирого» українства. «Я вважаю за українця, — писав Остап Вишня, — не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне…» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», — а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному і духовному розвиткові… Бо ото й є справжні українці» («Думи мої, думи мої…»). Його ставлення до братніх народів чудово ілюструють нарисигуморески про Крим, зокрема «Життя татарчине», «Татарикове життя», «На татарській виставі». Він глибоко співчував невеликому народові за його муки під п'ятою царських посіпак, говорив про необхідність підвищувати освіту й культуру аборигенів Криму, які після ліквідації їхньої державності відчутно деградували економічно, культурно й морально. Зважимо, що ці проблеми турбували українця, предки якого у свій час зазнали немало бід від колишніх господарів благодатного півострова… Але в тому й річ, що письменник був не просто українець, а українець радянський, який дивиться на історію нації з точки зору гуманіста й рівного серед рівних представника всесвітчої людської спільноти.