Розділ ««МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»»

Остап Вишня вірив у декларовані революцією права соціалістичних націй; практика першої половини 20х років багато в чому підтверджувала їх реальність: в республіці розвивалися національна школа, українськомовна преса, книговидання, література й мистецтво. Проте незабаром, коли відбулася зміна державного курсу в бік суворого авторитаризму, особливо за правління на Україні «сталінського посланця» Кагановича, справа національного розвитку різко загальмувалась, підняли голову великодержавники. Вже 1927 року X з'їзд КП(б)У констатував: «Перш за все довелося вести боротьбу з російським шовінізмом, що його XII з'їзд у свій час визнав за основну перешкоду на шляху до вирішення національного питання. Саме цей російський шовінізм протягом усього звітного періоду заражав широку товщу інтелігентськоміщанських, дрібнобуржуазних і спецівських кіл, скеровуючи відти свій вплив і на робітничу класу, й на порівняно широке прошарування членів партії, зв'язаних з радянським апаратом, і черпаючи велику підтримку в масах російського міщанства в загальносоюзному масштабі» (Десятий з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. 20–29 листопада 1927 р. Стенографічний звіт. — X., 1928.—С. 528).

Остап Вишня ніколи не страждав од комплексу національної неповноцінності, що, як смертоносний мікроб, уразив сотні тисяч наших слабкодухих земляків, коли чотириста літ їх примушували забути свою історію, рідну мову й народні традиції, а, розтоптавши вікові культурні цінності й позбавивши українське слово прав громадянства, принижували як націю, що не здатна творити ні власної історії, ні оригінального мистецтва. Стає зрозумілою гострота, з якою завжди виступав Остап Вишня тоді, коли принижували національну гідність народу, зловмисно паплюжили або замовчували досягнення української культури. На жаль, часом і деякі наші прогресисти з молодих, та ранніх через невігластво й зарозумілість допомагали шульгінським годованцям. Сьогодні відчуваєш сором, коли читаєш, як на сторінках журналу «Молодняк» (1927.— № 8) в статті члена редколегії Івана Зарви «Комсомол та справи культурного будівництва на Україні» геніальну Марію Заньковецьку іменують… «малоросіянською халтурницею».

Чи не отакі публікації й спонукали Остапа Вишню того ж 1927 року написати два дуже дошкульні памфлети «Чукрен» і «Чухраїнці»? Думається, не з веселого жарту вдався Остап Вишня до класифікації п'яти генеральних ознак національного характеру українця (1. Якби ж знаття? 2. Забув. 3. Спізнивсь. 4. Якосьто воно буде! 5. Я так і знав), а з великого болю за доситьтаки поширену інертність, неповороткість нашого брата, коли йдеться про речі, дорожчі за зручності тимчасового затишку, коли вирішується справа не на роки, а на віки. Прочитавши ці дотепногіркі творл, людина, яка недостатньо знайома з життям і творчістю Остапа Вишні, може навіть запідозрити письменника в антипатріотизмі, як це роблять ті, хто й досі, як і їхні духовні пращури півтораста літ тому, велемовно просторікують про доморощених Брутів і Коклесів та міфічну господарку нашої долі, що, умившись Дніпром, у голови гори слала, степом укривалась… Ні, Остап Вишня дивився на реальність завжди тверезо, і ця гострота самокритичності жила в ньому саме через велику любов до рідного народу, гідність якого він завжди захищав, як вірний лицар, навіть коли опинявся сам на сам перед незчисленною ордою демагогів і лицемірів.

Була в Остапа Вишні сатирична мішень, яку він особливо пильнував зпоміж інших об'єктів художньої критики. Йдеться про обивателя — це бездонне джерело житейської пошлості й духовної плісняви. Ні, він не здавався письменникові жалюгідним коптителем неба; його внутрішня нікчемність аж ніяк не означала відмови від претензій на високу громадську роль. Для суспільства, яхе на своєму прапорі написало гасла соціальної справедливості й братерської солідарності, небезпечність обивателя ставала тим більшою, чим вище продирався він по щаблях управлінської ієрархії.

Сатирик зауважив це ще на початку 20х років, коли в період непу з усіх шпаринок поліз на світло міщанин, поспішаючи завоювати й собі місце під сонцем. Остап Вишня уважно вдивлявся в мінливу його подобу, часом розкривав читачеві окремими штрихами його своєрідні розпізнавальні знаки: «філософію», систему життєвих цінностей, стереотипи поведінки, набір побутових звичок і улюблених занять. Розгорнуту ж картину міщанського болота з цілим гуртом різновидів його аборигенів сатирик створив трохи пізніше, коли обиватель пристосувався до нової влади і почасти опанував ситуацію, розповсюджуючи міазми далеко за межі своїх родинних кубел.

У доробку Остапа Вишні найяскравіший твір на цю тему — фейлетон «На Гончарівці», що містить напрочуд дотепні «паралельні життєписи» (згадаймо безсмертного ПлутархаІ) героїв комедії Г. КвіткиОснов'яненка і їхніх нащадків на терені столичного Харкова. Ось, наприклад, нащадки Шкурата. (Прикметно, що сам Шкурат помер від самогонки, «коли віки притрусили «вольні», тобто вільний продаж горілки…) В нових умовах вони почуваються вільготніше за предка. Старому доводилося бігати до корчми крадькома від жінки, попідтинню, а його нащадки «тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть «хлібне вино» й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх…»

І відставний солдат Скорик непогано прилаштувався на теперішній Гончарівці: працює в житлокооперативі. Будинки, які знаходяться під його опікою, розвалюються, проте він твердо знає: «Прежде надобно сполніть закон!» — тому й тримає стару Одарку за таємного агента… І вона, теж «сполняючи» закон, люто шамотить на вухо Скорику: «А ота в шляпці, з п'ятого номера, сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, щодня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!» І Скорик мовить: «Доканаїм!»

Ну, а щодо Стецька… О, це особлива розмова! Він став (хто б міг подумати?!) неабиякою фігурою в округовому суді, а скоро буде «ответственним»… За дружину має колишню курсистку Бестужевських курсів, яку цілком влаштовує духовне спілкування з Одаркою. Каші Стецько вже не їсть. «Хіба ж можна вам, Степане Павловичу, при такій посаді та кашу їсти? Бабки з варенням пожалуйте». І коли жінка скаржиться на ту, з п'ятого номера, котра «як іде, так на мене й не дивиться», Стецько, звіріючи, обіцяє коханій: «Я їм покажу!» Це йому, однак, не заважає невдовзі облагороджувати душу мистецтвом. Правда, якщо давній Стецько співав комічну абракадабру, то нинішній підспівує, коли з грамофона лунає новітній «душещипательньїй» романс «Я упрекать тебя не стану, я не смєю…». А вже після того разом з одставним солдатом Скориком і Одаркою обговорюють, як доконати квартиру номер п'ять.

«І ніхто з них не знає,— зауважує автор, — які вони старі суть, і ніхто з них не пригадує уславленого першого повістяра народу малоросійського, Грицька КвіткиОснов'яненка…» Які точні художні штрихи для характеристики обивателя! Культурна відсталість, втрата відчуття часу й історичної пам'яті — ось грунт, на якому всі нормальні людські поняття деформуються до невпізнання, і тоді донос на батька — героїзм, анонімний наклеп — політична пильність, а сам він, міщанин, — не менш як «активний будівник комунізму», до того ж «партійний активіст» тощо… А тим часом з цього брудного соціального матеріалу майструвалася громіздка, проте надійна в управлінні бюрократична машина; з нього рекрутувалися й заплічних справ майстри, руками яких політичні керівникиавантюристи чинили страхітливі злочини; з нього, зрештою, вилупилися й ті діячі української безкультурності, що й донині у відмові од історії, мови й традицій свого народу вбачають вияв найнепорочнішого інтернаціоналізму.

Розгорнутий образ міщанства Остап Вишня подає у памфлеті «Слухай, обивателю!», написаному до 9ї річниці Великого Жовтня. Письменник не випадково хотів привернути увагу до цього соціального типу, зовні цілком добропристойного, як до прихованого, а насправді запеклого ворога революції. Як патріот і революціонер, Остап Вишня закликав трудівника соціалістичної новобудови боротися проти обивателя, який за короткий час проріс своїми отруйними паростками в усі пори нового суспільства, а корінням застряв у зруйнованих підвалинах царизму, ідейні переконання спритно підмінив «платформою», видряпався на неї, ніби жаба, на всі боки озираючись, а тепер тільки й мріє, щоб урвати якнайбільше вигод…

Сьогодні, коли країна повернулася до ленінського ідеалу соціалізму, справді прозорливими є слова сатирика, в яких устами Революції обиватель звинувачується в забутті найважливіших обов'язків перед народом і перекручуванні високої мети перебудови суспільства заради забезпечення шкурних потреб бездуховного існування:

«Слухай, обивателю!..

Я могутньою рукою скинула з тебе кайдани національної неволі, а ти з пригнічуваних культур зробив посміховище, ти з задавлених мов зробив «собачі», ти красу національного відродження добачаєш тільки в «комісіях по українізації», куди тебе ломакою заганяти треба…

Слухай, обивателю! Я посадила тебе в апарат керувати величезною державою робітників і селян, а ти в тім апараті кубло бюрократичне зробив собі й видавлюєш із живого діла своїми чиновницькобюрократичними руками душу живу».

Остап Вишня (і це споріднює його з В. Маяковським) вбачав у міщанстві не лише соціально небезпечну касту, що являє собою зосередження усього найвідсталішого й антигромадянського, а й силу, яка через величезну здатність до соціальної мімікрії приховала в собі загрозу бюрократизації держави робітників і селян, як ми знаємо, — це, зрештою, в певний період і сталося, з чим сьогодні в країні й провадиться така нелегка боротьба.

Остання, найбільша довоєнна збірка творів письменника — «Вишневі усмішки закордонні». Написана вона в 1928 p., через два роки видана, а потім надовго забута. Таке ставлення до книжки можна зрозуміти: в ній ішлося про країну, в якій через п'ять років після відвідання її письменником прийшли до влади фашисти, а потім — війна… Але вже й по війні минуло понад сорок літ, а про неї — ні слова. Коли й згадає хто, то неодмінно заакцентує на поверховості відбитого в цих усмішках життя. В позитивному плані розглядався, правда, не раз памфлет «Берлінська українська держава», це теж зрозуміло: змальований у ньому клятий Скоропадський — нібито наше, українське одоробло, з ним усе правильно… Тим часом уважне прочитання книжки переконує, що нічого поверхового в ній немає, навпаки, усмішки вражають рідкісною спостережливістю автора, правдивістю зображення, гострою критикою буржуазної політики й моралі. Ця книжка (хочеться сказати «нарисів», але то буде не зовсім точно) гуморесок, нарисів, фейлетонів, памфлетів оригінальна і своїм незрівнянним гумористичним ароматом, щедро розлитим у творах про наші власні недосконалості, й гнівною сатирою, коли йдеться про ворогів чи дикі звичаї капіталістичного світу, і спокійною зацікавленістю побутовою культурою, діловитістю іноземців.

Очевидно, остання якість далеко не всім могла сподобатись. Не кожен в ті роки міг сприйняти нарис про симпатичного німецького лікаря, чудового спеціаліста й великого трудівника («Шеф»). Ще б пак! Цей «буржуй» умудрився організувати санаторій міжнародного класу на п'ятдесят хворих, а в закладі всього двоє співробітників: він і його дружина… Безперечно, у вітчизняного квасного патріота після прочитання твору неодмінно виникало «викривальне»: «А що в нас?! Гірше?» Таке ж питання неодмінно могло мучити читача й після ознайомлення з гуморескою «Не життя, а радість несподівана», в якій описана абсолютно дика для нашого брата німецька традиція — залишати на вулиці всілякі матеріальні цінності без нагляду. Усмішка «Берлінські музеї» теж не всім могла припасти до душі, адже в ній автор кепкує над нашим звичаєм гасати по закордонних магазинах замість відвідувати музеї… (А втім, ця традиція воістину невмируща, хоча, ніде правди діти, причина її безсмертя не тільки в нашій малокультурності). А вже усмішка «Як із Харкова зробити Берлін» — ледь не антипатріотизмом тхне… Отак прямо й писати, що наша столиця зовні гірша від Берліна, воно знаєте, не зовсім… Ну, а розписувати такий делікатний заклад, як, вибачте, харківський громадський туалет, в який без протигазу насмілювалися зайти хіба що загартовані осоавіахімівці,— це взагалі втрата всілякого такту й смаку… Тим паче, що тут же йдеться про досвід клятих буржуїв, які ухитряються утримувати цей вибухонебезпечний об'єкт, ніби світлицю… Отже, на час виходу книжки вона вже не могла не мати численних опонентів, не виключаючи столичного міськвиконкому та й вищих сфер… А що вже й говорити про пізніші часи, коли грюкнула горезвісна «залізна завіса» і відгородила нас зі своїми справжніми й міфічними пріоритетами від усього цивілізованого світу? Адже писання Остапа Вишні ніколи не пасували практиці підсліпуватого й пихатого самовозвеличення.

Що ж, хвала перебудові, що можемо читати сьогодні цю книжку…

«Зенітка» — найбільш відомий твір Остапа Вишні. Хто мав змогу спостерігати, як читав гумореску він сам, той не може забути магічного впливу її на аудиторію. Гідним твором ознаменував повернення до свого народу після важких випробувань його улюблений письменник. Згадуючи про історію цієї усмішки, Остап Вишня зауважував:

«Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, таке, щоб і моя робота спричинилася до того, щоб люди і на фронті, і в тилу таки посправжньому засміялися, та не засміялися, а простотаки зареготалися.