Розділ ««МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»»

— Та літ, мо', з тридцять, мо', й більше.

— Без «оброботки»?

— Та оремо.

— А може б, ви зовсім і не орали, тоді, дивись, готові паляниці росли б?

— Нє, навряд…»

Висміявши унікального «господаря», він звертає увагу читача на те, що така «метода» сільськогосподарського виробництва притаманна не тільки Митрові Хведоровичу — в усій окрузі лише один хлібороб завів шестипільну сівозміну. Інші ж працюють подідівському і вчитися не бажають… Тому й висновок автора не дуже оптимістичний. Бо не тільки земля і не тільки Митро Хведорович «оброботки требують», інші також… І Остап Вишня продовжує невтомну працю на ниві культурної «оброботки» селян: закликає користуватись надбаннями науки («Борімось за книжку»), розповідає про зразкову організацію господарства («Коли в голові «лій»), користь племінної роботи («Про свині, про поросята, про ковбаси, про кендюх та про різні дуже смачні речі»), необхідність охороняти природу («Бережіть ліси») та про інші актуальні проблеми піднесення ефективності господарювання, а отже, й добробуту селян.

Ця, сказати б, художньопросвітницька діяльність гумориста була аж ніяк не безболісною для всіх без винятку. Багато хто впізнавав себе в героях фейлетонів і гуморесок. Остап Вишня не зупинявся ні перед тим, щоб покепкувати над задерикуватою самовпевненістю чиновних невігласів, які вже тоді нахвалялися притьмом догнати й перегнати історично приречених капіталістів, ні перед тим, щоб гостро висміяти лінькуватість багатьох наших земляків. Пізніше письменник ще не раз торкатиметься цієї делікатної теми, наражаючись на звинувачення в образі українського селянина. Сатиричні його уколи іноді справді досить глибоко ранили почуття національної гордості; але тут не було дешевого зубоскальства, це був сміх як засіб для роз'ятрювання шляхетного почуття ганьби, що не дає народові самозаспокоїтися, будить у ньому приспані творчі сили.

Ось Остап Вишня торкається найболючішої проблеми: катастрофічно низької продуктивності праці — і дає вельми оригінальне тлумачення історичних витоків явища:

«Причини?

Первородні. Причини ті ще од тої мавпи, що від неї «пішов єсть» український суверенний і ні від кого не залежний народ наш…

Дарвін про те не писав, але останні антропологічні досліди непереборно доводять, що ми пішли від тої мавпи, що лежала в джунглях під вербою, чухала поперека і, співаючи, голосно виводила:

…ударили в дзвін.

То ж поо тому чумачеееньку,

Гей! Гей! Що їздив по сіль.

А як кличуть було нашого прапрапрапращура земляки пополювати по джунглях, то він закурить люльку, пахне разів двічі, повернеться на другий бік, та:

— Краще полежу… Якосьто воно буде.

І знову:

Кооотилася та ясная зірка

Та й упала додооооолу…

А розсердиться, було, Тарзанова мати та загарчить: