Розділ ««МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»»

Залучивши до роботи у «Вістях ВУЦВК» тоді ще не відомого Павла Губенка, В. ЕлланБлакитний відкрив йому найбільш перспективний шлях творчого зростання. Перебуваючи на гребені життєвої хвилі, Остап Вишня працював, за його ж словами, «як чорний віл», гранив свій талант на вістрі політики. Він писав майже щодня по фейлетону. І славнозвісні, нині визнані як новаторські в галузі гумористичного жанру «усмішки» — теж наслідок його найтіснішого зв'язку з життям народу і прагнення негайно відгукнутися на актуальну подію чи порушити перед громадськістю важливу проблему.

Працюючи над розв'язанням найзлободенніших публіцистичних завдань, він творив літературу, якій судилося довге й прекрасне життя. Під його пером жанр українського фейлетону сягнув істинних висот художності. Коли ж узяти до уваги вишнівську неймовірну оперативність і величезну продуктивність, майстерне володіння всіма засобами гумору і тонке відчуття сатиричної теми, то слід визнати, що наша література ні тоді, ні тепер не мала і не має фейлетоніста такого масштабу. В особі Остапа Вишні український читач уперше побачив сатирика — громадського діяча. Він був справді з тих небагатьох літераторів, які, зауваживши зло, недовго розмірковують над питанням, варто чи не варто писати про це, він завжди собі відповідав: «Варто!» — і брав перо в руки. А коли йому здавалося, що й фейлетону в певній ситуації замало, шукав інших шляхів розв'язання проблеми.

Одного разу в Баку, ставши свідком балаганного кривляння на кону халтурної лжеукраїнської «трупи», він не тільки опублікував нищівний фейлетон у «Вістях», а й подав через бакинську газету «ноту» протесту до азербайджанської Політосвіти, що допустила в республіці таку профанацію культури Радянської України.

Може, в тому й полягає феномен Остапа Вишні, що, не думаючи про високі мистецькі цілі, він у суєті неспокійного газетного життя творив шедеври. Навіть оперативні політичні фейлетони, на які митець дивився як на чисту журналістику (це видно хоча б з того, що до підсумкового чотиритомника 1928 р. не включено жодного твору на зовнішньополітичні теми), не вмерли в газетних підшивках: будучи сьогодні здебільшого предметом дослідження теоретиків художньопубліцистичних жанрів, вони дають колосальний матеріал для вивчення «технології» комічного.

1923 року в Харкові вийшла дуже весела книжка: «Сільськогосподарська пропаганда». Авторів було два: Марк Твен і Остап Вишня. До збірки ввійшло класичне оповідання Марка Твена «Як я був редактором сільськогосподарського часопису» і кілька гуморесок Остапа Вишні, зокрема «Агрономова з Пуплієм Козоцапським полеміка». Видання не помітили тогочасні критики, та й пізніше мало хто з дослідників згадував про нього. І даремно. Бо саме тут, у цьому факті, як сказав би О. Пушкін, моральні спостереження важливіші від спостережень літературних.

Дебют Остапа Вишні виявився справді символічним. Обидва письменники — Марк Твен і початківець — були першокласними газетярами, обидва з часопису пішли у велику літературу, обом випало стати поруч у світовому храмі майстрів сміху. Певно, не випадково на схилі віку Остап Вишня звертається думкою до американського гумориста і, відзначаючи недосяжний рівень його майстерності («Я ніколи, мабуть, не дійду до таких висот у гумористиці…»), зважує обидва творчі доробки на терезах демократизму. Ні, в словах Остапа Вишні нема й натяку на його власну перевагу, і всетаки…

Далебі, мало хто з письменників був таким близьким до народу, як Остап Вишня. Він не пропускав найменшої нагоди побувати десь «у глибинці». Географію його мандрів легко вивчати за творами, бо, либонь, жодного разу сатирик не повертався навіть з короткочасної поїздки бодай без циклу фейлетонів чи гуморесок, а з тривалих відряджень приїжджав з готовими до видання рукописами. Так, «Сільські усмішки» з'явилися в результаті поїздки 1923 р. в с. Пасіки на Харківщині; «Кримські усмішки» — наслідок місячного відпочинку в Нижньому Сімеїзі в травні — червні 1924 p.; збірка «Лицем до села» написана під час перебування в с. Мапуйлівці на Полтавщині в липні 1925 р. їде письменник на Всесоюзну сільськогосподарську виставку — і готовий цикл нарисів та репортажів; перебуває на лікуванні в Німеччині — привозить унікальну книжку подорожніх нарисів «Вишневі усмішки закордонні».

Починаючи з 1924го, щороку виходило по десятьп'ятнадцять книжок Остапа Вишні, деякі з них перевидавалися по п'ятьшість разів. А в 1929 р. на Україні випущено рекордну кількість його видань — двадцять вісім. «Усмішки» вже в 20і роки дійшли до російського читача, побачили світ білоруською та єврейською мовами.

На початку 30х років відчувалися зміни в суспільній атмосфері країни. 1930 р. став останнім роком масових видань Остапа Вишні. Саме тоді було ліквідовано «Книгоспілку», яка так багато зробила для розвитку української культури, випустивши за 8 років понад три тисячі назв тиражем 36 мільйонів примірників. Остап Вишня друкувався в основному в «Книгоспілці» й Держвидаві України і, отже, втратив один з важливих каналів спілкування з читачем. Наступав період порушення ленінських норм суспільного життя, доносів, ярликів, наклепів — своєрідна демагогічна підготовка зарані спланованої розправи над усім талановитим, новонародженим, що постало в українській радянській культурі завдяки революції і було передумовою національного відродження.

1930 року з'явилася в пресі й перша «ластівка» (стаття під свідомо образливим заголовком «Що таке Остап Вишня»). Вона обіцяла Остапу Вишні аж ніяк не літературну весну. І не тому, що в ній різко негативно оцінювалась творчість гумориста. Критикували Вишню й раніше, проте досі всетаки дотримувалися пристойного тону професійної розмови. О. Полторацький же кидав письменникові звинувачення, які виходили далеко за межі літературної полеміки: автора «Усмішок» шельмували за те, що його творчість нібито «гостро конфліктує з вузловими, відправними точками нашої сучасності», з претензією на науковість робився висновок про «невідповідне до сучасності ідеологічне спрямування мистецької творчості» Остапа Вишні, її «войовничий антикультурницький характер. (Див.: Нова генерація. — Харків, 1930.— № 4.— С. 28). Упередженість і малограмотність критика було видно неозброєним оком, але тон «розбору» засвідчував крайню межу суспільного потурання в ставленні до творця, і це не обіцяло нічого доброго на майбутнє.

Останній довоєнний цикл «Усмішок» Остап Вишня написав навесні 1930 р. після поїздки в Барвінкове «на колективізацію». Відтоді й до самого арешту в грудні 1933 р. письменник до сільської тематики не повертався. Дуже промовиста деталь! Годі й думати, що Остап Вишня не знав, що там відбувалося: більшість з родини Губенків і тоді жила в Груні. Як і інші зіркі розумом люди, він не міг не бачити, що під виглядом боротьби з куркульством була розгромлена економіка села, брутально зневажені права сумлінного трударя. Тож чи до гумору було тоді? А чи досміху було пізніше, коли на Україні почався голод 1933 p., що залишився в пам'яті людей справдешнім кошмаром,? Не можна не зв'язувати цих соціальних потрясінь з творчістю Остапа Вишні — митця, який відчував людську душу, як биття власного пульсу.

Сучасники згадують, що письменник у післявоєнні роки, коли мова заходила про його освіту, бувало, скаже: «Десятирічка», — й лукаво усміхнеться. Те, що він мав на увазі в даному випадку, аж ніяк не стосувалося шкільного відомства. «Десятирічка» в житті Остапа Вишні справді була, але про цей «навчальний заклад» у роки сталінського режиму взагалі не прийнято було говорити. Пізніше, після XX з'їзду К.ПРС, згадували про трагедію великої людини, але — ніби сором'язливо, як про таке собі прикре непорозуміння (наприклад: «У 1933–1944 роках у творчій діяльності Остапа Вишні була вимушена перерва»), часом не без анекдотичного нальоту. В одному із загалом цікавих досліджень, що побачило світ порівняно недавно, на початку 80х років, подибуємо такий пасаж: «Доля занесла (Остапа Вишню. — Ю. Ц.) в далекий Сибір, де письменникові було доручено писати (з спеціальним колективом) історію створення нафтової і вугільної промисловості Комі АРСР» (Анатолій Журавський. Ніколи не сміявся без любові. К., 1983.— С. 144). Виявляється, Остапу Вишні довірили щось там писати. Та ще й зі спеціальним колективом… Повідане справді відповідає дійсності, але такою ж мірою, як, скажімо, твердження: Микола І послав у відрядження Тараса Шевченка в Оренбурзькі степи для продовження натхненної роботи над «Кобзарем». Десять років, як і Шевченкові, довелося Остапу Вишні перебути далеко від України, тільки не в пустельних пісках, а на Півночі, в ПечороУхтинських таборах, страждаючи від важкої хвороби, годуючи тайгову мошву і маючи за «співавторів» карних злочинців… Ну, а щодо літописання нафтововугільних звершень, — то за цим перифразом сумлінний дослідник змушений був сховати серію нарисів Остапа Вишні, опублікованих у багатотиражці, що видавалася для таких же «істориків», йк і славетний гуморист.

Наприкінці 1943 р. Остап Вишня несподівано опинився на свободі. З чийого наказу це було зроблено, невідомо. Не знав прихованого сюжету події і сам засланець. Як згадують рідні письменника на основі його скупих оповідей, за півроку до звільнення, тобто плітку сорок третього, жорна диявольського млина репресій раптоїн) спинилися. Зміну в ставленні до себе письменник сприйняв дуже гостро: 1938 року вже було щось подібне, коли його відправляли в далеку подорож, з якої не повинен був повернутись. Тоді через щасливий випадок, через бездоріжжя, він з двома конвоїрами надовго застряв у дорозі, а коли за півроку добрався на місце, ситуація докорінно змінилася — знебувся страхітливий Єжов, а за ним — і все керівництво табору. А новопризначене чи то не знало про попередні розпорядження, чи то анулювало їх…

Цього разу все відбувалось загадковіше. Його переодягли в досить пристойне, щойно зшите вбрання, трохи підгодували і відправили до Москви. Там, у сумнозвісних «Бутирках», завершено медичнокулінарний курс підготовки до виходу на люди, а 3 грудня — за рішенням НКВС — звільнено. На двадцять три дні раніше визначеного вироком строку!

Про причини цієї безпрецедентної на той час акції сьогодні можна лише здогадуватися.

Не дуже затишно жилося письменникові й на волі. Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й терориста, пришпилений на суді в березні 1934го, сановні благодійники, — видно, в захваті гуманних почуттів, — забули зняти. Ця обставина не могла не мати впливу на творчість Остапа Вишні аж до 25 жовтня 1955 p., коли його було повністю реабілітовано. Правда, жити йому відтоді лишалося менше року… Тому навряд чи варто, як це дехто робить, з великим пафосом говорити про нечуваний розквіт таланту письменника в повоєнний період. У даному разі справедливіше подивуватися, як у таких несприятливих творчих умовах йому вдалося написати стільки чудових речей, серед яких чимало й справжніх шедеврів. Не співати осанну хочеться, читаючи сотні матеріалів Остапа Вишні, писаних на замовлення редакторів, а то й визначних тогочасних урядовців, а плакати, усвідомлюючи, на який дріб'язок доводилося витрачати такий могутній талант, спершу розтоптаний, а перед останньою межею піднятий з багна і поставлений в умови канатоходця, що працює без будьякої страховки над терарієм, де кишать змії. Що й казати, періодичні дошкульні укуси і в цей, не найгірший у житті, період ніби й планувалися для того, щоб письменник не забував, що, крім гумору й сатири, є такий жанр, як «історія» далекої Півночі… Чи не тому з таким суперечливим почуттям читаєш його блискучий памфлет «Великомученик Остап Вишня»? Закордонні чутки про смерть Остапа Вишні, справді, були дещо перебільшені, як жартував з подібного приводу Марк Твен, проте гумор геть пропадає, коли подумаєш, що ці ворожі пасталакання виявилися близькими до правди, а щодо життєвої долі інших майстрів культури — й абсолютно правдивими. І чи справді весело було Остапові Вишні спростовувати закордонні вигадки про свої муки, коли ще зовсім свіжими в його пам'яті були тортури в слідчому ізоляторі, коли його улюблений брат, пройшовши всі кола пекла єжовських застінків, ще вісім років тому навіки відмучивсь?..

Зовні життя Остапа Вишні в останнє десятиліття було благополучним: виходили книжки, він мав вірних друзів, чудову сім'ю, матеріальний достаток, добрі побутові умови. Але душу ятрили не тільки спогади про минуле. Почуттям тривоги пройняті рядки щоденника, при читанні якого ловиш себе на думці, що писано його щиро, проте й не без остороги: адже твір могли читати сторонні задовго до смерті автора… Чи не тому в ньому такі скупі рядки про пекучі проблеми тогочасної доби? В основному ж записи — про літературу, загальнокультурні справи…

Незважаючи на хворобу, Остап Вишня багато їздить, часто виступає перед читачами. Одна за одною виходять книжки, він перекладає М. Гоголя, Я. Гашека, В. Маяковського, Б. Нушича, А. Чехова та інших. Нарешті 1956 року виходять твори Остапа Вишні в двох томах, де вперше за минулу чверть століття перевидано кілька десятків довоєнних фейлетонів і гуморесок, правда, досить ретельно препарованих… Фейлетони його часто друкують, вони талановитодотепні, особливо коли йдеться про всяку закордонну потолоч; проте фейлетони, що торкалися внутрішнього життя, своїм сатиричним вістрям, як правило, дістають об'єкти не вище крісла провінційного бюрократа чи голови колгоспу. Коли ж письменник робив спробу зачепити когось, хто стояв ледьледь вище дрібного чиновника, твір невідворотно поповнював запаси «неопублікованої спадщини»… Прикметна щодо цього історія з фейлетоном «Про кури, про індики, про директорів і т. ін.», написаний восени 1948 р. і опублікований лише через 12 років. В архіві Остапа Вишні цей фейлетон було знайдено з дуже цікавою приміткою автора: «Написано по просьбі секретаря ЦК КП(б)У… А потім якось воно так теє… та так і замовкло». А все тому, що персонаж цього твору (директор їдальні) розкривав нехитру, але типову картину плинності індиків і директорів — з однією характерною відмінністю: «індики течуть по вертикалі вгору, а директори по горизонталі в народний суд».

Тридцять п'ять років подарувала доля Остапу Вишні на творчу діяльність; з них третину йому випало прожити на засланні. Інша людина назавжди втратила б здатність сміятися, проте він знову прийшов до народу, що відродив письменника до нового життя. «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!» — писав Остап Вишня на схилі віку. Він був дуже порядною людиною і, як то притаманно людям такого гатунку, вважав, що більшість людей теж схожа на нього. «Шляхетна наївг ність, — скаже хтось щодо тих його сподіванок. — Надіявся на сором людей, які давно стратили совість». А ми скажемо: може, тому й сподівався, що сам був совістю України.

Відповідаючи на злостиві випади, він якось записав у щоденнику: «Мою роботу рецензував н а р о д!» Його справді читали мільйони, його живий голос чули сотні тисяч. Він добре знав, що народ його шаігує, народ його любить. І письменник до останніх днів не поривав з ним безпосереднього зв'язку: ще за тиждень до смерті виступав перед читачами в Каховці на Херсонщині.