Розділ ««МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»»

— Та ні, я питаю вас!»

З цих лаконічних, але дуже характерних штрихів виразно проступають обшири держави, патріотизм її правителів, їхня прихильність до національних надбань. А про добробут вільних громадян новоприбулець довідався, коли невдовзі сам розбагатів на терені нової державності: завів «цілі табуни бліх, отари вошей, обріс Іван, замість пшениці та жита, волоссям і на обличчі, і в носі, і у вухах» («Українськонімецька націоналістична самостійна дірка»).

Сатира проти фашистськобандерівського охвістя викривала облудність спекулятивних гасел поплічників Коха й Гіммлера про незалежну Україну, морально мобілізовувала народ на боротьбу з бандитизмом. Вишнівські памфлети й фейлетони антинаціоналістичного спрямування належать до найвищих художніх досягнень повоєнної української сатиричної прози.

Безпосередньо до творів згаданої тематики примикають твори Остапа Вишні, спрямовані проти паліїв нової війни. Доробок досить значний і художньо не рівноцінний. Багато фейлетонів і памфлетів на сьогодні втратили політичну актуальність, проте найкращі з них залишаються в арсеналі сатиричної прози як неперевершені зразки жанру, є чудовою школою міжнародної журналістики.

Особливо вдавалися Остапу Вишні сатиричні портрети паліїв війни: це, зокрема, памфлети про відомого англійського політика Уїнстона Черчілля, американських державних діячів Трумена, Ачесона та інших. Безперечний шедевр у цьому жанрі — «Перчіль у похід зібрався». Вже сама назва, в якій обіграно комічну легенду про невдахуполководця і прізвище реального політика, викликає в читача мимовільну усмішку. І прізвище Перчіль (видозмінений Черчілль), і Пістон (в якому одразу вгадується Уїнстон) чітко адресують читацьку увагу на сатиричний об'єкт і водночас не дають жодних підстав для дипломатичного скандалу, на зразок анекдотичного демаршу Чемберлена з приводу фейлетону Дем'яна Бєдного, надрукованого в газеті «Известия». А образитись видатному синові Альбіону було б за що: Вишня розповідає про нього з такими пікантними біографічними подробицями, що жоден аристократ не залишив би такого насміху без вимоги сатисфакції. Певна річ, змалювання відомого буржуазного діяча і його діянь на міжнародній арені в такій глузливій формі дискредитувало в читацькій свідомості не лише авторитет Черчілля як політика, а й просто як людини зі здоровим глуздом. Саме це й було актуальною публіцистичною проблемою. І письменник розв'язував її блискуче.

Другий період творчої діяльності Остапа Вишні, що ознаменувався пострілом «Зенітки» 26 лютого 1944 p., літературознавці й по сьогодні розглядають, про що вже говорилося, цілком однозначно: як новий злет, небачений розквіт кого таланту. Це можна зрозуміти. На «воскреслого з мертвих» видатного майстра доброзичливі дослідники могли дивитися тільки з радістю: митець не лише повернувся до праці після страшного життєвого потрясіння, а й подарував читачам твори високого художнього звучання. Проте повоєнна його творчість порівняно з довоєнною має ряд принципових відмінностей, і на ній досить помітно відбилися соціальні фактори, що гальмували й розвиток усього суспільства.

Коли оглянути творчість Остапа Вишні цього періоду, легко помітити, що основний її пафос — уславлення людини героїчної праці, з одного боку, й засудження ледарства, несумлінності, головотяпства — з другого. Ця кількісно найбільша частина доробку має, однак, відчутну ілюстративну заданість; аналіз соціальних причин недоліків, як правило, не сягає далі чисто моральних аспектів. Візьмемо хоча б тему села. Однобокість висвітлення його життя не потребує доказів: у нарисах письменника йдеться переважно про передові колгоспи, сатира ж не торкалася (і не могла торкнутися!) жодної з кардинальних проблем. Тому підкреслене порівняння темного дореволюційного села з квітучим повоєнним навіть на таких справді яскравих фактах, як долі Макара Посмітного, Олени Хобти чи Надії Кошової («У Макара Онисимовича Посмітного», «Народна гордість», «Веснакрасна»), навряд чи переконувало селянина, що животів у становищі безпаспортного Атланта, на худорлявих плечах якого ледь трималося зруйноване сільське господарство, що переживало тяжкий занепад. Хлібороби в нарисах Остапа Вишні — подвижники, які вірять у ленінську ідею соціалістичної перебудови, попри разючу невідповідність між проголошеним і дійсним. Реальність же полягала в тому, що колгоспи, яким удавалося виборсатися з боргів і часом навіть забезпечити пристойний добробут трудівникові, були поодинокі. Але хіба мав можливість Остап Вишня писати про те, наприклад, що в багатьох колгоспах на трудодень одержують копійки, що особисте господарство переобтяжене такою даниною, що селянинові краще не тримати ніякої живності й вирубувати сад, аби не бути поцінованим за недоїмки до останньої подушки?

На такому соціальному тлі, за умов, коли Україну вдруге після завершення колективізації спіткав голод 1947 року, література позитивногумористичного змісту не могла не сприйматися інакше як лакувальна, бо ж найскладніші тогочасні проблеми замовчувалися — на них лежало суворе табу. Про неминучу покару за порушення такої заборони добре знали і літератори, й читачі. Можна припустити, що саме тому обидві сторони залишалися взаємно терпимими, і Остап Вишня не втратив любові народу. А всілякі ледачі Тимоші Івановичі та Салимонії Пилипівни («Дилда»), відсталі Махтеї Федотовичі («Дідів прогноз»), нездарні «головикочівпики», яких письменник висміював, безперечно, заслуговували сатиричного батога, хоча головний продуцент цих моральних калік залишався недосяжним для критичних стріл. Ясна річ, соціальний вплив такої сатири був мінімальним.

Остап Вишня, звичайно, писав правду про післявоєннсе село — інакшебо він узагалі не мислив працю в літературі; але він, на жаль, не міг сказати всієї правди. Отже, порівняно з творчістю 20х років художні втрати були дуже відчутні: його сатира не змогла регенерувати свій особистіснопошуковий характер, чим колись здебільшого зумовлювалися її ідейне багатство та стильова різноманітність. Тільки величезний гуморотворчий талант утримав Остапа Вишню «на плаву» в читацькому морі за таких несприятливих творчих обставин. Позбавлений можливості писати в достатньо широкому тематичному діапазоні, він змушений був зосередити основні зусилля на вузькому «п'ятачку» злободенної політичної сатири, яку ніколи не вважав художньою літературою в повному розумінні цього слова, а також на гумористичній обробці тем, що не могли навернути на гнів стражників культівської ідеології. Винятковий художній хист і на такому звуженому просторі подарував твори, які стали віхами в розвитку подорожнього і портретного нарису, рецензії, а також справжні шедеври в жанрі політичного фейлетону й памфлета, що й до сьогодні залишаються непереиершеними зразками, своєрідним університетом мистецтва сміхотворення.

Особливої любові читача зажили «Мисливські усмішки», певно, єдиний у літературі випадок, коли значний обсягом і великої художньої сили цикл творів так гармонійно й сильно пронизаний життєствердним гумором і почуттям патріотизму. їхня невловима чарівність, розлита невидимо в усій художній тканині, прмховує в собі незліченні багатства. Мислизські усмішки можуть збагатити знанням про природу, розкрити в звичайному кленовому листкові цілий світ з його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчать щиро й незрадливо любити свій рідний край з його зелом, птаством і звіриною, з його полями й лісами, з його людьми, добрими душею і чистими помислами. Вони, ці усмішки, здатні посіяти навіть у роботизовані мізки технократа хоча б невеликий сумнів у правильності його діянь, після яких на квітучій землі лишаються отруєні моря й розідраний озонний навколоземний щит; навіть у затятого бюрократа, глухого, мов колода, до голосу рідної землі, далебі, розморозять скутий крижаною байдужістю міокард, і хто знає, може, і в ньому забринить бодай одна іржава струна…

Мабуть, саме в творах цього безсмертного циклу найпсзкіше виявилася чиста, щедра і весела душа нашого сміхотворця. Бо ж за лукаво усміхненим образом оповідача бачимо самого автора, з його поглядами на світ і його незрадливою, ніжною любов'ю. Це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а, навпаки, з метою якомога надійніше уникнути насильства над природою.

Ось як пояснює оповідач з гуморески «Вальдшнеп» свою нелюбов до весняного полювання:

«А й тепер, коли іноді умовлять мене поїхати на весняне полювання і я стану денебудь над озером і бачу, як на качачий крик, крик, у якому і хотіння, і прохання — та де прохання, — моління! — коли на такий крик мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, — прекрасний, як казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами розмальований, — я завмираю. Отакий я біг левадою до Галі…

І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озері, я бачу себе на перелазі і… опускаю рушницю!..»

Герої оповідок — мисливціневдахи і мисливціфантазери. Серед них — великі охотники за базарною «дичиною», безстрашні полювальники на тигра, якого беруть запросто з допомогою диктового щита і молотка, сміливці, які полюють сікача, сидячи на дереві із заплющеними очима, та їм подібні любителі погомоніти про мисливські подвиги. Це люди надзвичайної правдивості, вони нічого не вигадують, а покладаються лише на життєві випадки («розкажу, то не повірите, але це — факт»), Є серед них небачені снайпери («Та що мені картуз?! П'ятака підкинь! Пір'я з твого п'ятака посиплеться!»). Зустрічаються й надзвичайно вдатні рибалки: «Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як звідси до тієї верби! їйбо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на п'ять, як не більше» («Сом»). Є мисливці такої майстерності, від самого вигляду яких качки втрачають самовладання і чинять бознащо:

— «Та це ж курка, а не качка!..

— Це — качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані…

— А чому в неї горло перерізане?

— Чому? Чому? Все вам ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й зарізалась» («Як варити і їсти суп із дикої качки»).

Звичайно, від невдач не застраховані й справжні аси полювання: бувало, рушницю забудеш удома, бувало, вполюєш замість вовка собаку або ж замість качки — свою викохану крякуху, бувало, стопку не вкладеш до торбини… А що то за полювання без стопки, коли це одне з найважливіших знарядь багаторазового й різноманітного використання: в одному випадку нею вичерпують з човна, в іншому — оглядають обрій, немов у підзорну трубу, кажуть, що так чіткіше видно дрібні деталі ландшафту…