Розділ ««МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»»

«Мисливські усмішки» і за жанровими ознаками — явище унікальне в літературі; це — своєрідний синтез народного акекдота з пейзажною лірикою в прозі. Либонь, звідси і їхня незвичайна привабливість, що забезпечила стійкий інтерес читача. Бо коли на крилі непідробного гумору тримається надійно читацька зацікавленість, то на крилах ліризму підноситься в духовну вись те, що складає особистісну суть людини — її любов до рідної землі, до свого народу, до його мови й культури.

Нині, коли людство стоїть на грані екологічної катастрофи, з особливою силою відчуваєш велику прозорливість Остапа Вишні, який ще шість десятиліть тому почав боротьбу з губителями природи, вчив її любити, оберігати. «Мисливські усмішки» сьогодні сприймаються не тільки як шедевр світової гумористики, а й як азбука святого почуття патріотизму, школа любові до рідного краю.

Невдячне заняття — протиставляти одного письменника іншому. Але, мабуть, нічого поганого немає в прагненні зіставити творчість різних літераторів, якщо за умовну «точку відліку» брати найвищі досягнення літератури в тому чи тому жанрі. І ось коли думаєш про те, чия ж творчість може бути сьогодні несхибним орієнтиром для радянського гумориста чи сатирика, а для критики — отією найвищою «точкою відліку», то доводиться визнати, що так само, як і шістдесят, і сорок, і двадцять років тому, таким орієнтиром може бути творчість Остапа Вишні. Бо хоч би як змінилися обставини, читач, стильові уподобання літераторів, — залишаються незмінними провідні критерії ідейної і естетичної вартості творчості видатного радянського сатирика, а саме: масштабність охоплення основних суперечностей епохи і якість художнього відображення. Адже саме в цьому полягає творчий, будівничий сенс мистецьких зусиль літератора, що взяв на озброєння мистецтво сміху.

Читаючи фейлетони Остапа Вишні один за одним у хронологічному порядку, можна скласти цілком певне уявлення про те, чим день у день жила наша країна в ті роки, що її турбувало. Його сатира і гумор — весела історія боротьби проти зла, торжествуючий сміх народу, що піднявся з віковічної темряви і сподівається на відродження після століть найжорстокішого соціального й національного гноблення. Устами Остапа Вишні український народ сказав своє нищівне слово тим, хто віками гнітив і мучив його. Він був плоть від плоті народу; кожен створений ним тип, сам стиль оповіді, прийоми комізму, якими він користувався, взявши з українського фольклору, підтверджують сказане. Безсумнівно, саме це мав на увазі Максим Рильський, коли зауважував: «Він органічно поєднує в своїй творчості новий, соціалістичний зміст з глибоким національним характером. Це — український письменник, передовсім український у своїх пейзажах, у своєму лукавому й добродушному гуморі, у своїй далеко не добродушній сатирі, у своїй ласкавій і соромливоніжній ліриці» (Максим Рильський. Слово про літературу. — К., 1974.— С. 281).

Про життя й творчість Остапа Вишні написано чимало. На жаль, праць, у яких би його доробок було розглянуто з тією глибиною, якої вимагають інтереси розвитку нашої літератури, досі нема. Можна лише пошкодувати, що перші ґрунтовні роботи про Остапа Вишню Л. Новиченка, І. Дзеверіна, І. Дузя, І. Зуба ніким не продовжені. Цей материк сатири й гумору, досконале вивчення і тлумачення якого з вершин сучасної науки могло б принести величезну користь літературі, досі залишається малоосвоєиим, і це перебуває в кричущій суперечності з популярністю, яку і нині мають книжки нашого стіхотворця.

Остап Вишня взявся за перо в зоряний час молодої радянської літератури, коли, зокрема, особливо бурхливо розвивалася сатира. З'явившись на культурному небосхилі сліпучо й несподівано, він, проте, не був «пришельцем нізвідки»: як мистецьке явище, увібрав у себе багатство і давніх художніх традицій, і новітнього літературного досвіду. Певна річ, своїм веселим талантом гуморист завдячував передусім рідному народові, в складній історичній долі якого сміх посідав місце набагато важливіше, ніж звичайний засіб розваги. «Хто тільки не помічав притаманного українцеві гумору? Про нього ми чуємо відразу, як тільки починаємо говорити або читати про цей народ», — писав в одній із статей Л. В. Луначарський («Украинская жизнь», — М., 1912.— № 10.— С. 20). Остап Вишня дістав у спадок типові риси національного характеру, і природно, що його творчість особливо виразно відбиває «комічну» вдачу народу. Можливо, саме це сприяло піднесенню письменника на особливе місце в історії літератури.

І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, С. Руданський, Л. Мартович… їхні імена, часто згадувані в усмішках Остапа Вишні, посилання на героїв творів українських письменників і навіть вишнівські сатиричні «паралельні життєписи» деяких класичних персонажів, про що вже йшлося, — не такий собі національнокультурний орнамент, а видимі прикмети ідейнохудожньої спадкоємності. Поетиці Остапа Вишні не чужі суворі інтонації Щедріна й гумористичні імпровізації Чехова, тонкий ліризм Гоголя й блискавична дотепність Марка Твена, грубуватий насміх Рабле і кинджальна іронія Гейне… Наш веселий геній чудово знав світову й вітчизняну сатирикогумористичку літературу; були в нього улюблені письменники, як, наприклад, Гоголь і Марк Твен, були й недолюблювані серед класиків — рідних і чужих… Проте ні до кого з великих митців Остап Вишня не потрапив у полон епігонства: від першої проби пера до останнього написаного ним твору письменник залишався самобутнім, з тільки йому одному притаманним поглядом на світ, з оригінальними засобами комізму й образотворення, з власним словником і неповторною стилістикою.

У 20і роки, на які припав розквіт творчості Остапа Вишні, в радянській літературі працювали видатні майстри веселого жанру:

B. Маяковський, Дем'ян Бєдний, М. Зощенко, В. Катасв, І. Ільф і Є. Петров, М. Кольцов. На Україні зажили слави гуморески й фейлетони Валера Пронози (В. ЕлланаБлакитного), байки

C. Пилипенка й В. Ярошенка, нищівні політичні памфлети Костя Котка, дотепні оповідання, гуморески й пародії В. Чечвянського, Ю. Вухналя, Ю. Ґедзя, С. Чмельова… І серед такого розмаїття талантів Остап Вишня виділявся як один з художньо найяскравіших і творчо найпотужніших митців. Та й пізніше — після вимушеного бесплідного десятиліття — він не втратив свого творчого обличчя, і б молодому колі наступної генерації сміхотворців, серед яких бачимо Я. Галаиа, С. Олійника, С. Воскрекасенка, В. Івановича, Є. Кравченка, Ф. Маківчука, впевнено почувався загальновизнаним патріархом сатири. В чому ж полягав секрет нев'янучої свіжості його слова?

Хай відповість на це вимогливий поцінувач, в об'єктивності якого сумніватися не доводиться: «Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні. За те, що вони злободенні, за те, що вони радянські, за те, що вони близькі робітничоселянським масам, за те, що на них виховувалася і виховується наша письменницька молодь…» Так писав, захищаючи майстра сміху від брутальних наскоків демагогічної критики, відомий письменник і літературний діяч Микола Хвильовий (див.: Пролітфронт. — 1930.— № 4.— С. 305–309). А сказане ним — доповнить'сам автор. «Що таке… література? — запитував себе Остап Вишня і відповідав:

1) Образи? — Народі

2) Сюжети? — Народі

3) Тема? — Народ!

"Література — народ!» («Думи мої, думи мої…») (Остап Вишня був українським народним гумористом у повному розумінні цього слова: і темами, і сюжетами, і образами, і засобами комізму — в цьому причина його прижиттєвої популярності й посмертної невмирущості,1 коли сьогодні осмислюєш життєву й літературну долю великого сміхотворця, мимоволі пригадуються рядки з вірша Б. Олійника «Вибір»: «Коли б загадали: — Хочеш, Одне лише слово твоє, І вища — лаврова! — почестьЧоло твоє обів'є,— Я б вибрав найвищу почесть: У чистім і чеснім бою На чорному мармурі ночі Зорю записати свою!» У чистому й чесному бою народу проти зла Остап Вишня навічно записав свою немеркнучу зорю на чорному мармурі сталінської ночі. І його вибір саме такої (а не лаврової!) найвищої почесті був глибоко природним. Він, здається, єдиний з геніїв нашої пореволюційної літератури, який за життя не був удостоєний жодної офіційної відзнаки, навіть найскромнішої премії. Остап Вишня таки мав рацію, коли записав у щоденнику, що нема вищого гонорару, як веселий блиск в очах народу. Прикро, що народне око здатне випромінювати блиск і від непроханої сльози…

Література була для Остапа Вишні вічним святом душі. Він вважав письменництво духовним очищенням. Кожне своє слово звіряв з голосом народу, як музикант звіряє ззучання інструмента з камертоном. Ніколи не фальшував у творчості, як і в житті. Тому й мав повиє моральне право записати в щоденнику:

«П р а в д а… Тільки лона, правда, була поводирем у моєму житті.

Я ніколи не зрадив правди…»

Остап Вишня любив рідну землю і свій народ так сильно, що це відчуваєш у його творах навіть тоді, коли йдеться про речі, здавалося б, дуже віддалені од цього високого поняття. І Україна любить його незрадливою любов'ю. Цієї любозі не потьмарили ні літературні злостивці, що істерично оголошували Остапа Вишню не багатством, а бідністю нашої літератури, ні поодинокі творчі невдачі великого сміхотворця, ні роки важких випробувань. Де воно, все те надумане, фальшоване, нерозумне? Спливло в небуття. <А ми, як казав Остап Вишня, сміємося і будемо сміятися разом із своїм веселим, дотепним, талановитим народом.4.

Юрій Цеков