Розділ ««МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»»

Том 1. Усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925

Сатиричногумористичні твори розходяться нині надзвичайно швидко, але то навряд чи показник їхньої незаперечної естетичної цінності. Скоріше — задавнений голод на веселу книжку; хотілося б вловити в ньому приємний відгомін тих благословенних часів, коли на українському культурному овиді засіяла зоря на ймення Остап Вишня… 22 липня 1921 р. (саме того дня на сторінках газети «Селянська правда» вперше з'явився цей підпис) можна вважати початком напрочуд стрімкого його злету на вершини красного письменства, завоювання такої численної армії незмінно прихильних читачів, про яку мріяти тільки геніям.

Про любов народу до Остапа Вишні написано чимало спогадів, ходить багато легенд, та обминемо їх. Популярність письменника цікавить нас не як самодостатнє явище, а як великий урок літератури. Бо хоч би як ми сьогодні хвалилися розмаїтістю нових стилів і особистих творчих манер, хоч би як закликали молодих до творення «інтелектуального», тобто новітнього гумору, проте від часів Остапа Вишні й донині не мали щастя бачити повторення кимось із сатириків і гумористів такого тріумфального сходження на літературні вершини. Поки що не видно письменника, який би так само повів за собою мільйонні маси читати нову українську літературу.

Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в його край, — зауважив якось літературний геній. Щоб достоту збагнути велич Остапа Вишні, не досить прочитати сім видрукуваних і, либонь, стільки ж поки що не виданих його томів. Для цього замало навіть переселення на постійне проживання до Груні — рідного села письменника, яке на Сумщині, а колись належало благословенній Полтавщині, колисці багатьох українських чарівників сміху — від Котляревського й Гоголя до Капельгородського та інших… Щоб нині зрозуміти творчість Вишні, потрібно ретельно з'ясувати, не минаючи «ані титли, ніже тії коми», хто він, легендарний Остап, чиїх батьків дитина, де зріс і в кого навчався, що робив і з ким дружив, з чого радів і з чого мучивсь… Нелегка ця справа навіть в епоху гласності. Перед нами ж бо життя, яке й досі не дуже охоче розкриває свої таємниці, почасти поховані в недоступних архівах, а почасти збережені в усних джерелах, що не завжди співвідносяться з істиною.

Йому випало жити в пору великих соціальних зрушень, в період світлих надій і чорної розпуки, епохальних звершень і масового терору. Іронія літературної долі Остапа Вишні в тому, що його унікальний сатиричний хист сягнув висоти якраз в часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, і проте саме йому, найталановитішому серед відомих українських сміхотворців, удалося вижити (а загинули майже всі, зокрема, Чечвянський — рідний його брат, Юрій Вухналь, Юхим Ґедзь, Кость Котко, Сергій Пилипенко…) й дочекатися настання «відлиги», коли вперше за чверть віку з'язилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато міг би зробити наш веселий геній, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару і якби над ним майже до смерті не висів дамоклів меч берієвської інквізиції. З нещасть, які випадали в історії людства на сатириків, либонь, жодне не обминуло Остапа Вишню, крім граничного — насильницької смерті. А втім, до цього було так недалеко…

Народився Остап Вишня 13 листопада (1 листопада за ст. ст.) 1889 р. — на хуторі Чечва і хрещений в миру як Павло, син Михайла Губенка. Через шістдесят літ після цієї події він не без лукавого усміху запише в щоденнику: «Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку — вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний» («Думи мої, думи мої…»)[1].

Родина Михайла Кіндратовича Губенка була велика. Як зауважував Остап Вишня в літературній автобіографії, «батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному». Вижило тринадцять, серед них — два майбутніх сміхотворці — професіональні гумористи: на одну, хай і величеньку, сім'ю. Чи не заплутані в цій веселій справі якісь генетичні передумови?

Ті, хто близько знав їхнє сімейство, стверджували, що батьки письменника були охочі до жарту й добре відчували комічне. Мати, Параска Олександрівна (дівоче прізвище Балаш), мала веселу вдачу, знала безліч народних приказок і прислів'їв, якими густо пересипала свою мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить епізод з підписанням «тестаменту». Про це розповідав сам Павло Михайлович — батько помер у нього на руках. Коли Михайлові Кіндратовичу подали для прочитання і підпису текст, він зібрав останні сили й почав уважно читати вголос: «Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем…» Дійшовши до цих слів, батько підписав заповіт, зрезюмувавши: «При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко». Це були його останні слова. (Див.: Живий Остап Вишня. Збірник спогадів про письменника. — К., 1966.— С. 14).

«Батьки в мене були грамотні,— згадував Остап Вишня. — Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь праминулий рік журнал «Русский паломник». Де він узявся, той «Паломник», бог його відає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився… Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до «Русского паломника». Суботами, ввечері, обов'язково читався «Паломник».

Коли вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при волосному правлінні.

Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та, проте, читати їх було можна» («Все життя з Гоголем»),

Малий Павло вчився охоче, наука давалася легко. З плачем просив батька, щоб після Зіньківської двокласної школи повіз на навчання до Глухова у вчительську семінарію. Та баї Михайло Кіндратович не міг зробити йому такої ласки — не було на те грошей. Бо ще й старший, Василь, не перейшов на власний хліб, а вдома десяток таких, що чіпляються матері за спідницю. Спорядила Параска Олександрівна чотирнадцятирічного Павла й відвезла до Києва у військовофельдшерську школу, де вже рік навчався Василь на «казьонний кошт» як син відставного солдата. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.

Зрештою, він і тут вчився чудово, багато читав, ну а щодо театру — то, певно, жодної прем'єри не було пропущено. Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Мар'яненко — митці, які назавжди залишили в серці Остапа Вишні ніжну прихильність до Мельпомени, зробивши його на все життя вірним «меценатом» режисерів і акторів. Мабуть, ця любов і його самого не раз виводила на сцену у фельдшерській школі і в селі, під час канікул, коли із захватом грав «Халимонахвершала» у водевілі М. Кропивницького «Крути, та не перекручуй» та інші ролі з українського класичного репертуару.

А потім, по закінченні військовофельдшерської школи, — служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні ПівденноЗахідної залізниці у Києві. «Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться. Все за екстерна правив» («Моя автобіографія»). За цією іронічною фразою — колосальна праця. Ніби відчуваючи майбутню долю, добре розумів, як мало йому здобутих знань. Залишався єдиний шлях — самоосвіта. На цей час батько вже помер: потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледьледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх і 1917 року вступив на історикофілологічний факультет Київського університету.

«Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я.

Державний муж, одне слово» («Моя автобіографія»).

Писано це в березні 1927 p. І, як бачимо, з легким серцем, з гумором, з вірою в те, що всі митарства позаду і всі неясності з'ясовані, що справедливість восторжествувала і давні метання під впливом соціальних ілюзій минули безслідно, а попереду — світла дорога до щасливого майбутнього, і, йдучи до нього, можна тільки посміятися над своєю колишньою наївністю.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Том 1. Усмішки, фейлетони, гуморески 1919-1925 » автора Вишня Остап на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „«МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»“ на сторінці 1. Приємного читання.