Розділ ««МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»»

Помер П. М. Губенко 28 вересня 1956 р. в Києві.

Остап Вишня прийшов у літературу в складну і суперечливу добу в житті молодої Радянської держави. Початок відбудови, запровадження нової економічної політики. Після воєнного комунізму, з його порушенням природних законів товарообміну між містом і селом, потрібно було поновлювати втрачені зв'язки, зміцнювати союз робітничого класу й селянства. Чотири мільйони зовсім неписьменних на Україні в 1925 р. — переважно селяни, що, за виразом Леніна, стояли поза політикою. Ще мільйони хліборобів, які лише знали азбуку та вміли розписатися. З цими людьми Україна мала починати своє національне відродження і переважно з них готузати нову інтелігенцію. Що ж потрібно було народові передусім? Освіта, піднесення загальної культури, без чого ні про яку економіку на нових засадах, ні про розвиток науки й мистецтва не могло бути й мови.

Сьогодні нам важко навіть уявити той катастрофічний занепад економіки й культури, в якому опинилося пореволюційне село. Не лише ентузіазм звільнених від експлуатації трудящих панував тоді в житті. Народ тягнуло назад вікове відлучення від освіти, соціальна інертність, породжена тиранією Романових, невміння багатьох мислити пореволюційному і діяти в злагоді з новою мораллю і новим правопорядком. З одного боку, економічна й культурна відсталість, з другого — відверті вороги зовнішні й внутрішні, з третього — вороги приховані, безпринципні пристосуванці, з четвертого — бюрократи старого вишколу, що всілися на «радянську платформу», але, ясна річ, не викинули за її борт ні своїх давніх мрій про «єдиную и неделимую», ні своїх прагнень обкрадати й компрометувати молоду республіку. А ще ж троцькістське огульне цькування селянина як начебто довічного носія реакції й дрібновласницьких тенденцій… А ще ж і численний кримінальний елемент…

За виконання цих складних соціальних проблем, які з граничним напруженням сил розв'язувала партія, взявся й Остап Вишня, взявся без далекосяжних мистецьких намірів і тим паче без надій на матеріальне благоденство. Він не лукавив, коли писав у щоденнику, що ніколи не думав «про гонорар, про свою славу і про всяке таке», а почав робити те, що «могло дати користь народові» («Думи мої, думи мої…»). Громадянський поклик спонукав його взятися за перо. І, можливо, плоди тої подвижницької праці в ім'я народної користі полягли б безвісними бійцями на газетних шпальтах, якби на них не було печаті рідкісного гумористичного хисту. Усмішка Остапа Вишні прорвала запону літературної одноденщини і стала мистецькою цінністю на довгі часи.

Перехід письменника з ниви сатиричної публіцистики до художньої прози відбувався досить стрімко, хоч зовні й малопомітно, бо від появи його першої гуморески «Чудака, їйбогу» в червні 1921го, протягом року він писав на диво мало, публікувався лише в «Червоному перці» і тільки в серпні наступного почав систематично виступати у «Вістях ВУЦВК», переважно як фейлетоніст. Але до того він уже зробив пробу пера як «чистий» гуморист і сатирик (ідеться про «Агрономову з Пуплієм Козоцапським полеміку»). Він уперше звернувся до комічного образу неука, що вдає з себе неабиякого спеціаліста в галузі сільського господарства. Славнозвісного героя Марка Твена той нагадував хіба що дивовижною самовпевненістю, в усьому ж іншому був вельми оригінальний, особливо щодо логіки аргументів і неймовірної швидкості думки… За жанром — це гуморескажарт: у першій частині — «поради» агронома, як слід користуватися козою, а в другій — гостра «полеміка» із спеціалістом. Удавана серйозність, з якою невіглас пропагує свої псевдознання, його спритність у пошуку анекдотичних аргументів, дитяча наївність як джерело великих наукових одкровень роблять твір напрочуд дотепним. Гумореска немовби знаменує початок походу Остапа Вишні проти невігластва, тюхтійства й неповороткості у веденні сільського господарства, проти відсталих уявлень про нього як про галузь, де будьхто може досягти успіху без належної підготовки. Розвінчуванню такої ілюзії письменник присвятив величезну кількість творів. Це був перший основний напрямок, обраний Остапом Вишнею на тривалий період творчої роботи. Другим таким напрямком стала боротьба за зміцнення Радянської влади на місцях, очищення її від випадкового, примітивного, ворожого елемента, а також підвищення загальної культури села. Цю тему він започаткував у вересні 1922 р. гуморескою «Ще як спілки не було» (інша назва: «Ще як сельбудів не було»). Рік майже повного мовчання виявився періодом накопичення творчих сил: вже в цих двох невеликих речах бачимо в зародку провідні риси мистецької манери Остапа Вишні — автора веселої оповідки. Парадокс і каламбур, пейзажна зарисовка й динамічний діалог, точна побутова деталь і психологічний штрих — увесь цей «будівельний» матеріал гумористики зустрічаємо в двох згаданих творах; використаний він з тією мірою художньої доцільності, яка свідчить про руку не новачка, а майстра.

Щоб з'ясувати проблеми села в усьому обсязі й розмаїтості, письменник 1923 року їде в Олексіївський район на Харківщині, а згодом відвідує як спеціальний кореспондент «Вістей ВУЦВК» Всесоюзну сільськогосподарську виставку. Враження від побаченого в самій, як мовиться, глибинці, порівняння дійсного розвитку сільського господарства з кращими на той час досягненнями дали йому чітке уявлення про ідеал, до якого треба кликати хлібороба.

Вже перша гумореска з циклу сільських усмішок засвідчує незвичайну спостережливість, рідкісний художній хист автора. Зачин циклу сприймається як своєрідний камертон майбутньої оповіді: стверджуючи, що його подорожні нариси написані в традиційній для власних кореспондентів манері, він робить «незначне» зауваження: «Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два, приблизно, тижні до від'їзду, а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце…» Такої жартівливої тональності Остап Вишня дотримується в кожному творі циклу, хоч би про які серйозні проблеми він писав. Комічні картинки, жартівливі «коментарі» до них, використання фольклорних варіантів сміхотворення, різкоконтрастних художніх деталей — всією технікою гумору автор володіє справді віртуозно. Цікаво, що в творах Остапа Вишні всіляким життєвим недоладностям і потворностям протистоїть вічно прекрасна й неповторна природа. (Запам'ятаймо улюблений прийом письменника — великого природолюба й борця за екологічну чистоту рідної землі).

В одному з нарисів згаданий художній прийом «спрацьовує» зі справді вражаючим ефектом, коли читацьке сприймання дістає імпульс одночасно від двох протилежних емоцій — радості (від споглядання чудового пейзажу) та жалю (від згадки про жахливі події). Загалом же постає комічна картина — обидва персонажі дивляться на одне й те ж, але асоціації від побаченого в них абсолютно протилежні:

«— Ех, і лісок! Років через двадцятьтридцять — які велетні будуть! Хоч кораблі будуй!

— Підходящий лісок! Два місяці тому гомільшанського чоловіка з перерізаним горлом ізнайшли. І коні пропали, й хід! Залізний хід! З млина борошно віз… За таких коней тепер міліардів з п'ятдесят оддай! Та й то чи купиш! Хороший лісок! Добряче дерево!»

Економічна відсталість села була зумовлена багатьма об'єктивними причинами, зпоміж яких найголовніші — примітивна механізація, брак кваліфікованих спеціалістів, а отже, й низька культура господарювання. До розв'язання цих проблем держава тількино приступала. Не всі хлібороби з довірою ставилися до нового, не всі готові були відповісти ділом на прогресивні заходи Радянської влади. Давалися взнаки консервативність мислення, безліч «сільськогосподарських» забобонів і т. ін. Багато хто вже притерпівся до каторжної ручної праці, а животіючи в злиднях, і не сподівався на краще. В боротьбі з інерцією думки та дій звичайні гасла й просвітницькі заходи не завжди давали належний ефект. Остап Вишня зрозумів, що для переконливої дискредитації старого незамінним засобом може стати сміх.

Так, письменник неодноразово звертав увагу на низьку технічну оснащеність праці хлібороба, з доброю усмішкою розповідав про машинну «озброєність» села: тут і «трактори» на дві волові сили, і «тверде паливо» для них у вигляді пужална, і «сівалки» у вигляді лантуха через плече, і «снопов'язалки», що одночасно крутять перевесла, в'яжуть, та ще й до того співають, дітей годують, галушки варять і лаються…» («Село — техніка»). Гуморист ненав'язливо підказує, як тут поліпшити справу: радить об'єднуватись в кооперативи, користуватися державними кредитами для закупівлі машин, готувати кваліфіковані кадри спеціалістів.

Остання проблема талановито висвітлена під гумористичним кутом зору. В «Історії після «Історії однієї історії» Остап Вишня змальовує винятково комічну картину першого дня роботи молодого фахівця на селі. Свіжоспечений спец чимось нагадує славно. звісного Пуплія Козоцапського, проте, на відміну від того, зовсім позбавлений наукових амбіцій: адже його справа — суворі будні виробництва; не бентежачись від того, що не може відрізнити коня від кобили, без зайвих теоретизувань вдається він до конкретних рекомендацій:

— «Паризької зелені» ще не косили? Пора, пора вжеі А то перестигне! Трієрами косите чи просто сапачкою?.. Трієрами, знаєте, краще. Швидше. Та ще як добрі симентальські або швицькі коні, так аж гуде! Добре й бикамиарденами працювати, але їх треба здорово загнуздувати, бо можуть поносити й побити машину…»

Хлібороб обриває поради «спеціаліста» не вельми чемною, але діловою реплікою: «Слухайте! Господин товаришу! їдьте, та скоренько, звідки приїхали… Ми вже вам і коня вашого жеребного запрягли. Та так їдьте, щоб і не озиратися!»

Звичайно, культура господарювання залежала не тільки від об'єктивних причин. Господарська неповороткість і ледачкуватість теж стояли на заваді всьому новому. Остап Вишня виводить цілу галерею селяннехлюїв, які поварварськи ставляться до землі й до худоби; селян, обплутаних забобонами, і таких, що сподіваються на щасливий випадок, а не на заздалегідь розрахований результат.

Колоритний тип байдужого до землі селянина вивів письменник у фейлетоні «Земля оброботки требуєть». Митро Хведорович — пасічанський «гражданин», трохи натурфілософ і трохи богослов, обдертус і невмивака — вочевидь жертва не проклятого минулого, а власної інертності й ліні.

«А що воно, Митре Хведоровичу, за знак, що ото нивки ваші так завівсюжило та мишієм укрило?

— Та воно от що главноє: земля оброботки, як казав оце агроном, требуєть. Ну, воно, мабуть, і правда… Бо без «оброботки» самий тобі вівсюг…

— А скільки ви вже хазяйнуєте?