Розділ ««МОЮ РОБОТУ РЕЦЕНЗУВАВ НАРОД!»»

Відтоді до кінця життя, тобто протягом майже тридцяти років, ніколи більше не хотілося Остапу Вишні іронізувати з приводу того, як він «вертівся» в роки революції. Мине від часу написання цитованої автобіографії близько шести літ, і в «компетентних органах» згадають його активність, і то в такій несподіваній інтерпретації, що в нього надовго відпаде охота і до гострого гумору, і до безневинної іронії… А тоді, коли країна бурхливо розвивалася, коли вже майже залікувала рани, заподіяні війною, і народ пробудився до свідомого соціального творення, вірилося тільки в людяність і добро.

Проте за наведеним вище гумористичним пасажем письменника прихована згадка про три надзвичайно важливі для його долі роки. Студент Павло Губенко під час революції справді виявив неабияку громадську активність. Йому, не дуже й молодому, але політично всетаки вельми наївному, здалося, що на звільненій від трьохсотлітнього царистського гніту Україні вже почалося достеменне національне відродження, і як громадянин, а не переляканий обиватель, він прагнув особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для батьківщини час. Не вина, а драма його, що протягом якогось періоду перебував поруч з тими, чия діяльність, попри всі патріотичні декларації, виявилась об'єктивно антинародною.

На сьогодні ми не маємо жодних свідчень про те, що Остап Вишня стояв по один бік барикади з Грушевським і Винниченком, яких, безперечно, міг шанувати: адже це були люди вельми популярні серед української інтелігенції. Щодо Петлюри, то майбутній письменник ніколи не поділяв його політичних поглядів, що легко довести змістом фейлетонів, написаних і надрукованих буквально під боком у головного отамана.

І всетаки в біографії Остапа Вишні були і Центральна рада, і свята Софія (тобто Софійський собор, де відбувалися найголовніші політичні акції періоду Центральної ради й Директорії), зрештою, був і Кам'янецьПодільський… «Чого я був у Кам'янці, питаєте? — попереджував гуморист неодмінне запитання. І відповідав: — Та того ж, що й ви!» («Моя автобіографія»). Сказано коротко, але неясно. Очевидно, в 20х роках запитання про Кам'янець було настільки буденне й звичне, що не потребувало пояснень. Під час громадянської війни, особливо в недовгі місяці каліфствування німецькоавстрійського ставленика Скоропадського, а потім розгулу денікінщини, чимало українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого — саме до Кам'янця. (Трагічні долі молодого поета Василя Чумака і славетного художника Олександра Мурашка підтвердили, що передбачливість утікачів мала під собою реальний грунт). Проте в житті Остапа Вишні це короткочасне перебування на Поділлі відіграло фатальну роль. Річ у тім, що туди ж, до Кам'янця, після тривалих митарств прикочувала й «республіка на колесах» — петлюрівська Директорія. Вимушене співжиття в одному місті з організацією, що навіки скомпрометувала себе спілкою з найзапеклішими ворогами, кидало тінь на кожного, хто волею обставин опинився на берегах Смотрича. І якщо в 20х роках в країні панувала, атмосфера дружної співпраці з усіма, хто став на бік Радянської влади, без огляду на колишні сумніви чи й помилки, то з часом, коли декларована демократія була спроквола підмінена режимом лякливої підозріливості, анонімних доносів і підступних розправ, тінь Кам'янця нависла над багатьма українськими літераторами чорнокривавою хмарою, з якої в будьяку мить могла вдарити (та й не одного вразила!) смертоносна блискавка. Ось чому Остап Вишня, у 20і роки так спокійно і не раз пишучи про своє перебування в Кам'янці, згодом обмовився про це, либонь, тільки раз, та й то мимохідь.

А саме в місті над Смотричем і почалася його літературна робота.

«Перебуваючи в Кам'янці на Поділлі, написав фейлетона про Денікіна й поніс у «Робітничу газету». Секретарював там Хомик (молодший).

Прочитав, сказав: «Добре». І не надрукував.

Потім я поніс свого фейлетона до «Народної волі».

Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: «Добре».

І надрукував» (Шквал. — 1928.—№ 52.—С. 13).

Твір, про який згадує письменник, мав назву «Демократичні реформи Денікіна» (опублікований 2 листопада 1919 р. за підписом Павла Грунського). Це була не перша літературна спроба. Десь за півтора року до того, ще в Києві, Остап Вишня написав фейлетон про одного з міністрів Центральної ради, але надрукувати його не вдалося. Тоді він покинув навіть мріяти про роботу в газеті. А тут, нарешті, успіх і можливість дальшого співробітництва. Фейлетони Павла Грунського друкують мало не щодня, спершу — «Народна воля», пізніше — «Трудова громада». За неповних два місяці опубліковано понад двадцять творів.

Газети, в яких почав літературну діяльність Остап Вишня, були есерівськими. В них можна було надрукувати лише щось прийнятне редакції з огляду на політику її партії. І тому не варто ні «підтягувати» тогочасну творчість Павла Грунського до рівня більшовицької публіцистики, ні, тим паче, паплюжити її, як то вже робили у свій час деякі літературознавці. Хоча позиція Остапа Вишні в 1918–1920 pp. для нас достоту не ясна, проте можна з цілковитою певністю сказати, що вона нічого спільного не мала з Директорією. Інакше молодому фейлетоністові не довелося б напровесні 1920 р. тікати з Кам'янця до Києва, а не в протилежний бік, як робили тисячі інших, набагато знаменитіших діячів культури (проте і їм закидати сьогодні антипатріотизм — це ніби повторювати те, що робив біблійний Хам зі своїм старим небезгрішним родичем).

Зрештою, після повернення фейлетоніста до Києва ті, кому належало турбуватися про захист революції, не обійшли увагою пришельця з тамтого берега: восени 1920 р. Павла Губенка заарештували, але через півроку, після детального з'ясування характеру його дій і ретельного вивчення змісту писань, звільнили. Як згадують близькі Остапу Вишні люди, діяльну участь у вирішенні його долі в той драматичний момент узяв визначний діяч КП(б)У В. Елланський (Блакитний), що згодом став одним з фундаторів української радянської літератури і відомий нині читачам як Василь ЕлланБлакитний.

Через вісім років, коли вже не буде на світі полум'яного Василя, як називали його політичні соратники й літературні друзі, Остап Вишня напише:

«На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам'яті, не вирвуть з твого серця.

В моєму житті був Василь Блакитний.

Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів.

Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини:

До Блакитного» і

«Після Блакитного» («Хай ясніє ім'я його»).