Розділ XXIII

— Так.

— А чого тобі заманулося заглядати в шпаківню?

— Бо шпаки щороку прилітають сюди в березні. Але цього року вони щось підвели нас. Уже квітень, а їх усе ще нема. От ми з березня й заглядали туди щодня, чи не поселилися ще шпаки. Але їх не було. А у вівторок прибігає до мене Тереза і кричить: «Є, є!» Я побіг сам і заглянув. Аж то були зовсім не шпаки, а ті папери. Я приставив драбинку і відразу побачив щось біле. Я був страшенно сердитий: ну як же могли шпаки поселитися, коли вся шпаківня забита. Може, вони й прилітали, та побачили, що немає місця, і полетіли далі, правда ж?

— Ну добре, добре, — перебив його Журка. — Обкладинка теж була там?

— Була. Ми зробили з неї валюту.

— А з паперу голубів, так?

— Голубів і стріли, пане. Але там ще багато паперів лишилося…

Ми поспіхом рушили в Берестову алею. Справді, в шпаківні знайшли решту рукопису.

— Мені можна вже йти? — запитав Томек.

— Біжи!

Томек гукнув воєнний клич команчів і зник за поворотом.

— Дуже гарна казочка про шпаківню, — пробурмотів Журка, — але не думай, брате індієць, що ти пошив у дурні білого брата. Цікаво, що скаже про все це Тереза.

Терезу ми знайшли біля теплиці. Вона грала з подругами в класи. Ми відкликали її вбік. Дівчинка, здавалося, зовсім не злякалась і охоче взяла цукерки, які підсунув їй Журка.

— Слухай, дівчинко, це ти сказала Томекові, що прилетіли шпаки?

— Я, — Тереза, махаючи ногами, безтурботно трощила цукерки.

— Навіщо ти його обманула? Шпаків же немає.

— Я його не обманула, я справді думала, що шпаки прилетіли.

— Що це тобі спало на думку?

— Нічого, тільки це мене пан доктор Йонаш так обманув.

— Пан доктор Йонаш! — Журка намагався приховати збудження. — Що ж він тобі казав?