Розділ «ХАТИНКА»

Павлиш розплющив очі. Рівно горіло світло. Він лежав у незручній позі, впираючись головою в кут куба. Він був живий.

Павлиш сперся на лікоть, звівся. За відчиненим люком поблискували краплі дощу, освітлені променями маяка, і краплі ледь здригалися на льоту, як здригається все, якщо дивитися крізь силовий захист.

Павлиш сів. Розззирнувся. Голова боліла так, що хотілося відгвинтити її і пожити хоч трохи без голови. Ноги не було. Вірніше, Павлиш її не відчував. Чорний знадвору, куб зсередини виявився світлим і від того більшим. На всю бічну стіну тягнувся пульт. І над ним була невелика картина, звичайна стереокартинка, які посилають люди один одному на Новий рік: березовий гай, сонячні відблиски по листю, м’яка трава і хмари на дуже блакитному небі. Космонавти далеко від Землі стають сентиментальними. І якщо десь в дорозі, чи то на Сатурні, на Марсі їх наздожене пошта, вони зберігають ці листівки. І вішають їх на стіни кают.

І все решта було зрозумілим і простим: пульт далекого зв’язку, запасний скафандр на випадок, якщо потерпілий катастрофу космонавт дістанеться до автоматичного маяка, залишеного розвідниками на безлюдній планеті, шафка з водою, ліками, їжею, зброя, переносний енергоблок…

Колись давно люди в тайзі, йдучи із загубленої в глушині хатинки, залишали в ній запас солі, сірники, патрони — вони могли стати в нагоді подорожньому, що заблукав чи знесилився. І ці радіомаяки так за традицією і звалися хатинками. Невідомо, хто і коли придумав цю назву — прищепилося.

Шурхотіли прилади — і в Центр безперервно йшла інформація про температуру повітря, вологість, сейсміку планети. Вона ще не була відкрита. Але хатинка стояла. І чекала на людину. І навіть прикрила її силовим полем, коли наздоганяв переслідувач, і навіть відчинила їй двері, тому що могла відрізнити людину від будь-якої іншої істоти.

Спочатку Павлиш забрався в аптечку, розшукав антисептик, тонізуючі пігулки, стягнув з себе скафандр, співчутливо похитав головою, побачивши, на що перетворилася нога. До нього повернулося почуття гумору, і він навіть пожалкував, що в хатинці немає камери, щоб зазняти цю сизу колоду, котра так недавно було ногою суднового лікаря Павлиша. Відтак витратив кілька хвилин, намагаючись привести себе до норми.

Потім прошкандибав до пульта зв’язку, перемкнувши рацію на ручне управління, і відбив SOS по космічних каналах. Поза чергою. І знав, чув, як завмирає зв’язок у Галактиці, як переривають роботу станції планет і кораблів, як прислухаються радисти до слабких, далеких закликів, як у Космічному центрі спалахують сигнали тривоги і антени крутяться, настроюючись на хатинку номер такий-то, і ось невідомий ще Павлишу корабель, що знаходиться в секторі дванадцять, отримує наказ терміново змінити курс…

Коли прийшло підтвердження зв’язку, Павлиш навіть дізнався назву корабля, що йшов на допомогу — «Сегежа». І буде він тут через тиждень. Або трохи раніше.

І потім Павлиш спав. Він спав годин шість і прокинувся від відчуття незручності, необхідності щось зробити, кудись поспішати. І зрозумів, що далі сидіти і відпочивати в цьому затишному кубику ніяк не можна. Просто непристойно. Особливо коли нога майже минула (хоч і поболює), а в кишенях запасного скафандра вміщаються відразу два пістолети.

І Павлиш повідомив у Центр, що повертається на корабель. Там відповіли «добро», тому що не знали, що до корабля десять кілометрів пішки, — та й що десять кілометрів для диспетчера Центру, що міряв відстані лише парсеками?

Павлиш спустився драбинкою. Було зовсім темно. Сутінки закінчилися. Потвори билися мов нічні метелики об шибки маяка.

Павлиш уявив, як осоружно йому буде лізти у воду, коли буде він обходити зрадницьку річку, поморщився, подумавши, що слон може прийти не сам, а з товаришами. Але врешті-решт все це були дурниці. Корабель «Сегежа» у будь-якому випадку через тиждень або трохи раніше приземлиться на березі.

І Павлиш, накульгуючи, пішов по щільному піску, край самої зеленої води. Хвилі приносили на гребенях світлу фосфоресціюючу піну і намагалися лизнути черевики. І йшов дрібний дощ, що ніс видіння про ліси, степи і велетенські хижі квіти, ущелини, наповнені лавою, льодовики, порослі блакитними лишайниками, гниючі пні, з котрих уночі вилітають кольорові іскри…

З російської переклав Віталій Геник

Перекладено за виданням: БУЛЫЧЕВ К. Чудеса в Гусляре. — М.: Молодая гвардия, 1972. — 368 с. — (Б-ка советской фантастики).