Розділ «ХАТИНКА»

Пляма виявилася великою мушлею, а може, і панциром якогось морського жителя. Декілька потвор повзали по ній. Вони й видалися Павлишу здалека мацаками плями.

— Киш, нещасні! — сказав Павлиш потворам, і ті слухняно знялися, відлетіли до кущів, видно, прийнявши Павлиша за крупного хижака, любителя морської падлини.

З-під мушлі вискакувала всіляка жадібна дрібнота, тікала до води. У темряві не розібрати ані форм, ані повадок — деякі тонули, розчиняючись у піні, інші фосфоресціювали і світляними плямами метушилися біля берега.

Після випадку з мушлею Павлиш відчув себе упевненіше — мешканці моря і кущів були зайняті своїми справами і на Павлиша нападати не збиралися. Павлиш розумів, що упевненість його ґрунтується на хибному переконанні; адже якщо існують мушлі — є потвори, які цими мушлями харчуються. А якщо є потвори, то хтось пожирає їх. І ще хтось пожирає тих, хто харчується потворами. І так далі.

Минула вже година відтоді, як Павлиш покинув корабель, позаду принаймні п’ять кілометрів шляху. Єдине, що серйозно турбувало зараз Павлиша — те, що вогник не наближався. Так само далекий був чорний мис, так само рівна смуга піску.

І тут Павлиш побачив річку.

Спочатку був шум. Він домішувався до одноманітного ритму прибою і насторожив Павлиша. Потім Павлиш побачив і саму ріку. Вливаючись у море, річка розбилася на безліч рукавів, дрібних і швидких. Беріг видавався в море невеликим півостровом. Між рукавами і з обох боків дельти земля була вкрита темними плямами лишайнику, травою. Перехід начебто не обіцяв труднощів, але коли в декількох метрах від води нога Павлиша раптом провалилася по кісточки, він зрозумів, що від річки можна чекати каверзи.

Вже наступний крок дався важче. Пісок став податливим, в’язким, він з хлюпанням затягував ногу і з жалем відпускав її.

«Врешті-решт, — подумав Павлиш, — мені нічого не загрожує. Я в скафандрі і, навіть якщо провалюся де-небудь глибше, не замочу ніг».

І не встигла ця думка покинути голову, як Павлиш втратив опору під ногами і занурився до пояса. І це було ще не все: спроба вилізти з цієї пастки вперед змусила зануритися ще на декілька сантиметрів. Скафандр був м’яким, і драгва, що спіймала в полон Павлиша, тиснула на груди, підбираючись до плечей. Павлиш пригадав, що в подібних випадках мисливцям, які попали в болото, завжди трапляється під руку ломака або хоча б кущ. Ломаки поблизу не було, але кущ ріс попереду, метрах у трьох. Павлиш розсудив, що біля куща повинно бути твердіше, і стрибнув уперед.

Напевно, з боку стрибок його виглядав дивно: істота, що увійшла по груди в пісок, робить судомний рух, вириває кілька сантиметрів тіла з полону, просувається на півметра вперед і тут-таки майже повністю зникає з виду.

Стрибок був помилкою, яка виправдовувалася лише тим, що Павлишу ніколи раніше ані з болотами, ані з сипучими пісками стикатися не доводилося. Тепер над поверхнею, що ледь гойдалася, здиблювалася бульками, виднілася лише верхня половина шолома і кисті рук. Павлиш скосив очі і побачив, що чорна межа піску поволі, але відчутно піднімається по прозорому заборолу. Павлиш поки не турбувався — все відбулося так швидко і раптово, що він просто не встиг до ладу занепокоїтися. Прагнучи не робити зайвих рухів, тому що кожен рух лише занурював його глибше, Павлиш повернув голову до дальнього мису. Вогник світив. Чекав. Довелося задерти голову, над піском залишалася лише верхівка шолома з непотрібною антеною, налаштованою на корабель, в якому ніхто не почує. І ще через декілька секунд вогник зник. І все зникло. Було темно, страшенно тісно і абсолютно незрозуміло, що ж робити далі.

Страх прийшов з темрявою. Павлиш зрозумів, що дихає часто і неглибоко, не вистачало повітря, хоч це й було неправдою — балони сумлінно видавали рівно стільки повітря, скільки належить. Шолом був достатньо твердий, так що загроза загинути від задухи не виникала. Загинути… І як тільки це слово промайнуло в думках, то зачепилося за щось в мозку і залишилося там. Загинути. А у цій бо ямі можна запросто загинути.

Слово мало якусь магічну силу. Це було огидне слово, мерзенне, зле. Павлиш розумів, що воно не може його стосуватися, тому що… тому що його чекають. Його чекає Гліб Бауер, і Кіра Ткаченко, і штурман Батурин — без Павлиша вони теж загинуть. І якщо коли-небудь прийде сюди корабель, а він обов’язково прийде, та буде пізно, якщо прийде сюди корабель, то вони знайдуть тіла другої вахти у анабіозних ваннах, знайдуть тіла загиблих, зрозуміють, що хтось залишився на кораблі і потім зник. Будуть його шукати — і, звичайно, ніколи не знайдуть. Навіть якщо планету заселять, безліч людей житиме на ній — все одно ніхто ніколи не знайде лікаря Павлиша, тридцяти чотирьох років, шатена, зріст сто вісімдесят три, очі блакитні…

— А ну досить, — наказав собі Павлиш. — Так можна думати до світанку.

Треба було вибиратися. Павлиш зрозумів, що зовсім не хоче гинути в цій клятій ямі. Слід було відшукати вихід з пастки. От і все.

Твердий пісок — за плечима. Більше ризикувати не можна. Жодних рухів уперед — тільки назад, до берега.

Павлиш спробував підняти руки. Це можна було зробити, але насилу, пісок був тугим і важким. Павлиш спробував підгрібати руками перед собою, але лише глибше увійшов у драгву, і довелося знову завмерти, щоб подолати спалах паніки, яка стиснула мозок. Паніка була ірраціональна — тіло, що відчуло небезпеку, почало метатися.

Павлиш перечекав паніку на борту. Він уже знав, що сильніший від неї, він залишався на капітанському містку — бунтарі ж безцільно бігали по палубі і розмахували руками. І тут несподівано ноги, пальці ніг, відчули твердий ґрунт.

— Прекрасно, — вимовив Павлиш, заспокоюючи бунтарів і боягузів, що гніздилися в його тілі. — Я ж вам завжди казав, що ця трясовина не бездонна. Звичайна яма. Ми стоїмо на дні і тепер спокійно і неспішно підемо назад.