Розділ «ХАТИНКА»

У місці розриву ногу саднило — зуби веретен встромилися в м’ясо, і Павлиш знав, що йде кров, але зупинити її не було чим. Павлиш припустився щонайгрубішої як для лікаря помилки — не взяв з собою навіть пластиру.

— Гнати треба таких, — сказав Павлиш собі. — Сподівався провести приємний вечір. Прогулянку під місяцем.

Він відчув, що страшенно втомився, що хоче лягти і нікуди більше не йти. І навіть не повертатися до корабля, тому що йти треба знову по морському дну, а такі подорожі можна здійснювати лише раз у житті. Просто закопайся в пісок і спи, підказувало втомлене тіло. Ніхто тебе не чіпатиме. Відпочинеш годинку-другу і потім підеш далі. Трохи нудило, і було важко дихати.

Звичайно ж, зрозумів Павлиш. Крізь дірку входить тутешнє повітря. От халепа. Павлиш відмотав частину шнура, що висів аксельбантом через плече, — захопив на випадок, якщо знадобиться мотузок, відрізав променем пістолета шматок з півметра і наклав нижче коліна джгут. Це було не дуже розумно — нога затерпне і йти буде важче, — але на суміші свого і місцевого повітря теж довго не протягнеш.

Відрізавши шнур, Павлиш помітив, що пістолет дає зовсім слабкий промінь, але не зрозумів, чи то він вимагає підзарядки, чи то енергія «витекла» раніше, ще на кораблі. Павлиш сховав пістолет. Залишався ніж, але навряд чи його можна було вважати за надійну зброю.

Затим Павлиш зробив ще одне неприємне відкриття — в битві на дні якимсь чином розкрився ранець і запаси їжі дісталися рибам. На дні ранця виявився лише тюбик з соком. І Павлиш випив половину, ретельно закрутивши залишки і заховавши їх щоякнадійніше.

Найрозумніше було б повернутися на корабель. Може, вдасться підзарядити пістолет і, головне, поновити запаси води, змінити скафандр. Далі йти нерозважливо. З кожним кроком повернення ставало все більш проблематичним, тим більше невідомо, що чекає попереду і що ховається за вогником. Може, це просто діючий вулкан?

Щоб більше не міркувати, Павлиш підвівся — нога боліла — і швидко пішов по піску до вогника, не озираючись назад.

Хотілося пити. Коли знаєш, що питва залишилося на два ковтки, завжди кортить пити. Щоб відволіктися, Павлиш сконцентрував увагу на болі в нозі, хоча, уже кроків через двісті не треба було робити це спеціально — нога заніміла і нила, немов зуб. «Ще не вистачало, щоб риби були отруйними, — подумав Павлиш. — І що мені вартувало відразу побігти до берега, як тільки я їх побачив? А стояв же і дивився, втративши цілу хвилину.

Упертості вистачило ще на півкілометра. Потім довелося присісти і розпустити шнур, підсилити приплив кисню, щоб не стало зле. Але все одно було зле. «Либонь, я втратив багато крові», — думав Павлиш, і чомусь стало можливим відмежуватися від самого себе, ставити діагноз об’єктивний і жорстокий. І діагноз був: він не дійде.

— А таки дійду, — сказав Павлиш. — Там Гліб чекає. І вся друга вахта.

Він знову затягнув шнур — все одно відпочинок не допоміг, лише кисень намарно йшов у небо, — дошкандибав до кущів. Кущі змінилися, вони були тут вищі, не такі колючі, більше схожі на дерева. Павлиш спочатку хотів зрізати гілку ножем, але руки не слухалися, довелося знову дістати пістолет і відпиляти її променем.

Далі Павлиш йшов, спираючись на пружну палицю і підтягаючи з кожним кроком хвору ногу, і був він, певно, схожий на вмираючого подорожнього в пустелі, або на полярного дослідника давніх часів, що з останніх сил прямував до полюса. І якщо за полярним мандрівником належить бігти вірному псові, то і в Павлиша були супутники, не такі приємні, як пси, але вірні — декілька потвор стрибали по піску, злітали, піднімалися над головою і знов опускалися на пісок. Вони були ненастирливі, навіть ввічливі. Але їм дуже хотілося, щоб двонога істота швидше впала і здохла.

А коли-небудь тут житимуть люди, думав Павлиш. Побудують будинки і дороги, можливо, назвуть якусь з вулиць ім’ям «Компаса». Довгими вечорами стануть приходити на берег моря стежинами, прокладеними в чагарнику, милуватися смугастим сонцем, зеленою водою, і приручені потвори наглядатимуть за дітьми або сидітимуть на господарських плечах. Адже люди швидко вмудряються ставити все з ніг на голову. Можливо, навіть навчаться збирати зелену павутину з водоростей і виготовляти з неї витончені шалі, вічні, переливчасті, легкі. А поки він, Павлиш, шкандибає по піску і його переслідують абсолютно неприручені потвори, які не знають, що людина цар природи. Цілком сам…

Але хто запалив вогник? Хто чекає подорожнього за відчиненими віконницями? Чи привітає? Здивується? Зустріне пострілом, злякавшись незнайомця? Адже якщо розумні істоти з’явилися тут порівняно недавно, то вони можуть виявитися недостатньо розумними, щоб поспішати на допомогу якимсь космонавтам.

Але головне — дійти. Неважливо зараз, ворог там чекає чи друг, просто це вулкан чи світляний кущ. Якщо почати міркування, дати сумнівам здолати тебе, сили закінчаться. Впадеш і принесеш незаслужену радість членистим потворам.

А вогник тим часом наблизився… Беріг досить круто загинався до мису, в кінці якого, неймовірно далеко, але значно ближче, ніж раніше, горів вогник. Кущі відступили від берега, розірвані невисокою скелястою грядою, хребтом мису. Ввімкнувши на хвилину ліхтар, Павлиш розгледів поблискуючі чорні скелі, одноманітно зубчасті, мов стара кріпосна стіна. Потім довелося ліхтар вимкнути знову — потвори самовіддано кидалися на нього, і якщо раніше їх удари здавалися легкими, тепер кожне зіткнення відгукувалося спалахом болю і нападом огидної нудоти.

Стало ще темніше — хмари перетворилися на суцільну пелену і принесли дощик — частий, дрібний, стікаючий по заборолу гіллястими струменями. Павлишу раптом захотілося, щоб дощ охолодив лице, — адже він має бути свіжим, живим… Павлиш підняв забороло шолома і нахилив голову вперед. Краплі, що падали на чоло, були теплими, і дивно — дощ пах, він ніс дивні, дурманячі запахи землі, що ховалася за кущами, запахи дрімучих лісів, соковитих степів, величезних, розпластаних по землі хижих квітів, ущелин, наповнених лавою, льодовиків, порослих блакитними лишайниками, гниючих пнів, з яких ночами вилітають різноколірні іскри…

Відчайдушним зусиллям, втрачаючи вже свідомість, одурманений видіннями, які приніс теплий дощ, Павлиш опустив забороло. Довелося сісти на пісок і гнати мару. Дихати глибоко і рівно, і боротися з нездоланним бажанням заснути. Павлиш намагався розсердитися. Він лаяв себе, глузував з себе, знущався, він кричав щось образливе потворам, що розсілися кружком на піску, терплячим потворам…

Потім він знову йшов. І йому здавалося, що за ним йде слідом слон. Великий білий слон з пружним хоботом і звислими вухами. Слон тупав по піску і підганяв Павлиша. Слон був видивом. Потвори теж були видивом. Вогник був видивом. Нічого насправді не існувало — лише пісок і вода. І вода була зелена й добра. У ній м’яко лежати. Вона понесе назад, до корабля, покладе край люка, і Гліб Бауер, який сам, своєю волею вийшов з анабіозу, підійде, візьме Павлиша на руки, віднесе до каюти і скаже: ти молодець, Славо, ти далеко зайшов.