Розділ «ВАЖКА ДИТИНА»

Зсередини стінкок майже не видно, а кріплення, якими я підвішена до центру пузиря, ми з Кером зробили теж прозорими. Тому ніщо не заважає мені уявляти, що я лечу сама по собі, мов уві сні.

Кер піднімався поряд зі мною, дивився на мене злими очима, я знаю чому — він не терпить, коли я піднімаюся більш ніж на півкілометра — тоді він не може слідувати за мною і перестає відчувати власну перевагу.

Я увімкнула двигун і швидко залишила Кера внизу. Пузир слухався мене бездоганно. І саме в ту мить я зрозуміла, що немає у мене суперників тут, що я всіх обжену і на швидкісних гонках, і на слаломі — траса його, прокладена між підвішеними з аеростатів тросами, була однією з найскладніших у світі, і зранку мені треба буде випробувати її. Кер чорною цяткою ширяв піді мною, спускатися на землю не хотів, але й вище йому було не піднятися.

І тут мої мрії потерпіли несподіваний крах. Усе через якогось божевільного курортника. Він вилетів на флаєрі з-за гори і швидко пішов напяму. Ніхто його вчасно не помітив, не приземлив. Побачивши стільки куль, ширяючих у повітрі, він злякався, що може зіткнутися з ними, пустив флаєр якось навскоси, щоб уникнути верхніх пузирів, які вільно ширяли в повітряних потоках, і я озирнутися не встигла, як він щасливо врізався в мою кулю. Таке трапляється раз на десять років. Якби я злітала за розкладом, коли б не моя самодіяльність, коли я, думаючи, що лише перевірю кріплення, навіть парашута надягати не стала, нічого б не трапилося. Пузир — найбезпечніший у світі вид транспорту, у нього два шари обшивки, він міцний та еластичний.

Коли цей курортник в мене врізався, він умудрився вдарити по пузирю єдиною гострою деталлю флаєра — стабілізатором, рівненько так розпороти зовнішню оболонку майже навпіл і зробити значну дірку у внутрішній. Повітря почало виходити з такою швидкістю, що куля зморщувалася на очах і пішла вниз. Я тільки встигла увімкнути повністю надходження повітряної суміші, але результат зовсім не виправдав очікувань: з таким самим успіхом я могла б вичерпувати воду з сита.

Все надто швидко сталося; я навіть злякатися не встигла. Та й висота у мене була невелика. Земля мчала мені назустріч, а я все придумувала, що мені слід зробити по інструкції, щоб не розбитися. Я нічого не встигла.

Друзі, що дивилися знизу, лише ахнули, коли побачили, як мене погубив дурнуватий флаєр, а тренер крикнув їм, щоб розгорнули ще не надутий пузир і підняли. Та звичайно, вони б не встигли нічого зробити — надто вже швидко я падала вниз.

Володя Дегрелль, один з небагатьох, які зміркували, що трапилося, кинув свій пузир так, щоб потрапити під мене біля самої землі. Він страшенно ризикував, він, звичайно, великий майстер, один з десятки найкращих слаломістів Європи, він майже встиг, але теж тільки майже. Встиг лише Кер.

Йому (і мені, звичайно) пощастило, що він кружляв майже піді мною, поглядав вгору, немов передчуваючи лихе. І тут він бачить, що я спокійнісінько валюся з неба в пузирі, який на очах перетворюється на прозору ганчірку зі мною в центрі. Треба ж було йому зметикувати — він полетів вниз з такою самою швидкістю і, коли порівнявся зі мною, всього метрах у п’ятдесяти-сімдесят від землі, підхопив мене і почав відчайдушно бити крилами, щоб затримати моє падіння.

І в результаті ми з ним гримнулись на київський пузир, який підкинув нас угору, і впали на розтягнуте хлопцями полотно. Це не означає, що ми не забилися. Ми, звичайно, забилися. Я відбулася синяками, а Кер зламав пальці правої руки і вивихнув ногу.

Нас абияк залатали, всі дуже багато говорили про Кера, про його кмітливість, рішучість, а він терпів перев’язки — наркозу йому дати не можна, — було йому страшенно боляче, але він терпів. Дуже був на мене лихий, шипів, як три роки не шипів, тоді я, хоч і все в мені боліло, простягнула йому руку і сказала:

— Хочеш, укуси, якщо легше стане.

А він відвернувся і більше на мене не дивився, хоч я, як тільки встала через два дні, відразу приповзла до нього і вже не відходила від його ліжка.

Приходив з вибаченнями той ідіот-турист, він виявився дуже милим хлопцем, океанологом, він мені навіть сподобався, і я на нього не сердилася, але Кер дивився на нього таким похмурим поглядом, що океанолог незабаром пішов, збентежений і заляканий.

Ми повернулися до Москви, так я і не потрапила в збірну, мене навіть на півроку усунули від польотів за те, що я піднялася без парашута.

Я вже встала, Кер ще лежав, у нього погано зросталися пальці, всі світила космобіології побували у нас удома, його відвідували й інші колишні малюки, я часто сиділа з ним, і він, великий вже, дорослий, коли ніхто не бачив, просив мене знаками — йому весь час було боляче, — щоб я читала йому вголос дитячі книжки, які читала йому бабуся.

Але бувають такі зачаровані кола. Ось мене не було вдома, коли Кер приїхав, і не було вдома, коли стало відомо, що йому треба від’їжджати.

Раз уже я цілком видужала, то сидіти вдома до кінця канікул не було сенсу. І Кер це також розумів. Він трохи зміцнів, ходив по будинку, почав займатися — він вирішив усе-таки пройти університетський курс. А я вирушила в туристичний похід. У найзвичайнісінький, на байдарці, на два тижні. Кер залишився в Москві.

Я пам’ятаю, увечері лежала я біля багаття, дивилася на зірки і думала: «Ось на одній з них живе рідня мого Кера і не знає, як далеко його занесло від дому і він вимушений важити своїм життям через свою старшу сестру, яка йому зовсім і не сестра і яку він у кращі часи і знати б не захотів». І ще я думала, як то йому дивитися на ці зірки і розуміти те саме, що розумію я.

Тут я почула, що до берега пристала чиясь чужа байдарка — інші туристи приїхали. Я не стала вставати, не було настрою. Тільки краєм вуха чула, про що вони там говорять. Потім чую, один з тих, що приїхали, сьорбаючи чай, просторікує: