Розділ «ВАЖКА ДИТИНА»

А ось що стосується Кера, то мені здається, він з’явився в нашому будинку всього кілька днів тому. Я чудово пам’ятаю і той день, і перші слова, які були сказані, і перші переживання.

Кер тоді спочатку прожив у нас рік. Цілий рік ми носилися з ним як з писаною торбою. Мама мені потім якось сказала: «Мені навіть ніяково, скільки батьківської ласки ми відняли у тебе заради нашого звіреняти». Я не дуже з цього засмучувалася. Мені батьківської ласки вистачало, особливо якщо врахувати, що я людина самостійна і чудово можу обійтися половиною норми.

Всім нам було сумно від того, що наше терпіння і увага пропадали марно. Він розірве мій малюнок або ще чогось нашкодить, я йому кажу: «Ну скажи, диво окасте, за що ти мене ненавидиш?» — «За те», — відповідає. Він узагалі вважав за краще обходитися без допомоги виразної мови. Фраза довша від двох слів йому була огидна. Найчастіше він обмежувався двома виразами: «Ні» і «Не хочу». Потім додав до цього словника «йди геть». Вчитися він теж не хотів. Тут уже ми були абсолютно безсилі. А через рік його у нас раптом забрали.

Тоді батько прийшов додому і сказав:

— Завтра Кер від’їжджає.

У цю мить Кер був зайнятий тим, що малював чорною фарбою квадрати на золотистій оббивці канапи. Він не знав, що фарба змивається, і його бентежило, що ніхто його не зупиняє. Кер підняв вухо, почувши ці слова, але малювати не перестав.

— Чому? — здивувалася бабуся. — Хіба йому у нас погано?

— Погано, — сказав батько. — Він тут завжди відчуває себе пригніченим.

Кер провів чорною фарбою довгу смугу, довів її до підлоги і застиг у незручній позі, підслуховуючи, що буде далі.

— Ми настільки чужі йому, що боюся, ми швидше травмуємо його, аніж виховуємо.

— І куди ж його відправляють?

— Створена база — ізольований центр, де умови, сподіваються вчені, наближені до звичного для нього оточення. Туди відправляють усіх малюків. Вони будуть надалі рости всі разом.

— Але він уже до нас звик, — заперечила я без особливої переконаності.

— Звик? — здивувався батько.

Кер умочив квач у фарбу і уміло забризкав мене з голови до ніг. Коли я відмилася, батько пояснив, що малюкові треба жити в колективі собі подібних, що ще невідомо, коли йому вдасться повернутися додому, а поки я повинна уявити собі, хотіла б я провести роки наодинці, серед родичів Кера, чи вважала б за краще жити в дитячому садку, вірніше інтернаті, з такими ж, як я, дітьми? Я не змогла дати чіткої відповіді, а Кер цілу ніч не спав, перебирав накопичені ним за останній рік багатства — він великий лахмітник, тягне собі в кімнату усе, включно до склянок, череп’я, камінчиків, старих папірців, сучків і гілок, що здивували його своєю формою чи фактурою. Вранці виявили Кера внизу, у передпокої. Снідати він не хотів, зібравши свої багатства в мішок, сидів поряд з ним, наче боявся пропустити потяг.

— Ні, — сказала бабуся, яка встала першою і дуже турбувалася, що Кер ніяк не висловив жалю з приводу від’їзду. — Так ти не поїдеш. Ти спочатку поснідаєш, як всі люди.

— Не хочу, — проквакав Кер.

Губ у нього немає, рот змикається щільно, навіть не побачиш, де ця щілина, зате як відкриє — немов у жаби.

— Радий, що від’їжджаєш? — запитала я, спустившись услід за бабусею.

У це питання я спробувала вкласти всю свою образу на невдячне звіря.