Розділ «ПОЛОМКА НА ЛІНІЇ»

— Ніж я віддам пізніше. Не сердьтеся.

Вона добра стара. Тільки любить побурчати. Це вікове.

За дверима стояв чоловік років сорока у синьому комбінезоні, з валізкою в руках.

— Ви до мене? — запитав я.

— Так. Я до вас. Дозволите увійти?

— Заходьте, — сказав я і тут пригадав, що увійти до мене неможна.

— Одну хвилину, — сказав я, зачинив двері перед його носом і терміново засунув на місце полицю з книгами.

— Даруйте, — сказав я, впускаючи його, — у мене ремонт і трохи безлад.

— Нічого, — відказав він, зачиняючи за собою двері.

І тут він побачив цеглини на підлозі. Подивився на них, потім на мене. І сказав:

— Я представник історичного музею. Ми отримали відомості, що вами знайдений скарб великої цінності, і ми хотіли б ознайомитися з ним.

Щось у мові цього чоловіка, в манері тримати валізу і в чомусь ще, невловимому для інших, але зрозумілому мені, що проник у таємниці часу, підказало єдине правильне рішення: не з музею він.

— Я все вже полагодив, — сказав я.

— Що ви полагодили?

— Вашу поштову скриньку.

Я відсунув полицю і підвів його до ніші. Я показав йому контакт і сказав:

— Ось тільки паяльника у мене не було, довелося фольгою замотати.

Тут засвітилася лампочка в 1667 році, і він зрозумів, що я все знаю.

Листоноша-механік з 2056 року запаяв контакт, переправив у майбутнє речі, і потім ми з ним заклали дірку в стіні так, що навіть мені не здогадатися, де вона була. І він дуже дякував мені і трохи дивувався з моєї кмітливості, але коли я його запитав, що буде через сто років, він відповідати відмовився і сказав, що я сам повинен розуміти — відомості такого роду він розголошувати не може.

Потім він запитав, чого б я хотів. Я сказав, що спасибі, нічого.