Розділ «ПОЛОМКА НА ЛІНІЇ»

Вона була ховзькою, мов дзеркало, що відображало суцільну ніч.

Я вийняв ще декілька цеглин, щоб зручніше було працювати, і за годину ніша повністю позбулася передньої стінки. Я зміг розгледіти нішу у всіх подробицях. Залізні смуги на задній стінці виявилися не залізними, а з того самого чорного дзеркального сплаву, що й стеля, а одна з бічних стінок була поділена білими смужками на квадрати. Низом її йшли якісь лінії, і між ними були тонкі шпари. Цими шпарами я і вирішив впритул зайнятися. Я всунув голову в нішу, щоб зручніше було працювати, і в ту ж мить мене вдарили по голові, та так сильно, що я мало не отримав струс мозку. Я рвонув голову назовні. Боляче стукнувши мене по кінчику носа, на підлогу ніші впав старовинний пістолет з ледь загнутою ручкою. Я подивився вгору. Стеля була все такою ж гладкою і чорною. Чортівня. Треба було тобі жити двадцять шість років при Радянській владі, щоб на власному досвіді переконатися, що потойбічні сили все-таки є?

«Ну, а якщо їх все-таки немає? — раптом подумав я, крутячи в руці пістолет. — Якщо вся ця чортівня має якесь пояснення? Тоді яке? На що це все схоже? — думав я, дивлячись у чорну пащу ніші. — Що це нагадує зі знайомих мені речей?» Розумієте, я вирішив шукати відповідь цього завдання за аналогією.

Я думав хвилин двадцять. І раптом мені спала на думку аналогія. Цей жарт нагадує мені поштову скриньку. Так, звичайнісіньку поштову скриньку. У неї через шпару кидають листи і бандеролі. Так. Ходімо далі. Якщо б це була особлива поштова скринька, то, значить, в ній має бути отвір для одержувача. Тут і чаїлася заковика. Одержувача не було. Адже, поки я не зламав стінку, скринька не мала виходу. Все, що в неї потрапляло, залишалося в ній лежати.

Подивимося на цю проблему з іншого боку. Хто і що в цю поштову скриньку опускає? Хто — поки невідомо. Але що — я вже знаю. Всілякі російські речі допетрівської епохи. Звідки їх беруть? З музею? Крадуть? Малоправдоподібно.

І третє. До вчорашньої ночі в поштову скриньку ніхто нічого не клав. Сьогодні поклав. Якби це трапилося раніше — за останні двадцять років, — то я б почув який-небудь дзвін. Або мама почула б. У неї добрий слух. Отже, ящик почав діяти тільки вчора. А можливо…

І тут мені спала на думку абсолютно божевільна ідея, яку можна пояснити лише тим, що я потрапив в абсолютно божевільну ситуацію.

Значить, у мене є поштова скринька, з якої немає виходу, в неї кладуть речі дуже давно минулих років. І до сьогоднішнього дня не клали.

А що, як сьогодні отвору цього немає, а тоді він був? Розумієте мене? Тоді, коли клали ці речі. Триста років тому. Коли цей будинок був новеньким. І що, як цей отвір є, тоді, коли ці речі належить виймати? В майбутньому. Через сто років. Або через двісті років. Коли житимуть ті люди, які зможуть їздити на декілька сотень років у минуле.

Якщо ця божевільна ідея має сенс, то стає зрозуміло, чому речі почали з’являтися тільки вчора. Не тому що скринька запрацювала вчора, а тому що вона вчора зламалася. Так, зламалася. На лінії «минуле — майбутнє» полетів якийсь транзистор. І вийшла діра. А може, пробило ізоляцію — хіба мало що може трапитися. І ось до мене в кімнату, в мій час почали падати речі, роздобуті археологами майбутнього у далекому минулому.

Ідея мені сподобалася. Але яка моя роль у всій цій історії? Викликати електрика, щоб подивитися нішу? А потім відправлять мене до божевільні? Скористатися плодами поломки і збирати жнива з чужої роботи? Виміняти у Митіна всю його бібліотеку? Теж якась нісенітниця виходить.

Я поставив увімкнену лампу в нішу і протер носовичком бічну стінку. Затим обмацав її пальцями і вставив у вузьку шпару внизу кінчик ножа бабусі Каплан, який я знову поніс з кухні. Я діяв обережно, тому що боявся зламати машину назовсім. І буває ж таке везіння — раптом ця стіна піддалася і відкрилася. За нею виявився пульт, і все стало цілком зрозуміло. Я мав рацію.

Центр пульта займала часова шкала. Уздовж неї йшли світляні цятки. Одна з них, біля року 1667-го, горіла яскравіше від інших, і саме біля неї стояла стрілка. Закінчувалася шкала 2056 роком.

Внизу йшло густе плетиво дротів і провідників і ряд кнопок невідомого мені поки призначення. Раптом цятка біля року 1667-го засвітилася яскравіше, і в ту ж мить я відчув над головою гудіння. Цього разу я зрозумів, що все це може означати, і відсмикував голову. Невелика книга в шкіряній палітурці із застібками глухо стукнулася об підлогу ніші. Я встиг помітити, що в ту мить, коли вона впала, у стелі з’явився отвір точно в розмір книги. Все ясно. Я вгадав. Червоним світлом спалахнула на мить цятка 1667 року. Кінцева станція не засвітилася. Ну що ж, очевидно, поки не помітили поломки і продовжують працювати марно. Як же дати їм зрозуміти? Може, вони так і не бачать поблимування в 67-му? А поки я узяв викрутку і почав перевіряти контакти. Це забрало у мене ще години дві. Я діяв майже навмання. У схемі я так до ладу і не розібрався, хоч з дитинства числюся в радіоаматорах. Я порпався і роздумував про те, що цікаво б побувати в майбутньому і дізнатися, як там живуть люди, і чи вдасться мені зробити що-небудь тямуще в житті, і чому я помру. І ще я думав, що непогано б побувати і в минулому. І зайти, наприклад, до письменника Олександра Черняєву і дізнатися, як же він збирався закінчити свій роман.

І тут я виявив поломку. Ви маєте повне право мені не вірити. Куди вже мені. Але я замотав розрив фольгою — паяльника у мене не було — і вирішив подивитися, що буде далі. Я був страшно гордий, що знайшов все-таки цей чортів контакт. І тут засвітилася знову лампочка 1667 року, і знову пролунало над головою слабке гудіння. Але я нічого не побачив, і нічого не впало зверху, лише засвітилася друга лампочка, вже не в моєму році, а прямо в 2056-му. Все правильно. Вони отримали свою посилку. Я можу спати спокійно.

Я відкинувся на стільці і зрозумів, що страшно втомився і що вже темно. І що я сам не дуже вірю в те, що відбулося. І не знаю, як відправити за призначенням мотлох, що скупчився у мене.

У двері постукали.

— Хто там? — запитав я.

— До тебе, — сказала бабуся Каплан. — Ти що, дзвінка не чуєш? Я повинна за тебе відчиняти? Ти знову мій ніж узяв?

Я підійшов до дверей і сказав: