Розділ «ПРОТЕСТ»

Дівчина щось прощебетала, і я попросив її записати ім’я на аркуші паперу друкарськими літерами. Мушу не без гордості сказати, що на прощальному банкеті, після декількох годин тренування, я вмудрився прочитати всі тридцять шість букв підряд, за що був обласканий бурхливими оплесками присутніх. З тієї ж причини я попросив дозволу називати дівчину Машею, на що вона погодилася, хоч це звукосполучення не мало зовсім ніякого стосунку до її граційного імені, що складалося з двадцяти восьми приголосних букв з придихами після парних.

— Отже, — почав я після того, як Маша закінчила виводити літери на папері. — Яке ваше особисте ставлення до того, що сталося?

Таке питання я міг поставити і знаючи суть справи.

— Ой! — вигукнула Маша. — Мені так соромно! Але мене підвели нерви.

— А ви підвели команду?

— Якби тільки команду! Тепер, напевно, нікого з нашої планети не допускатимуть до змагань.

— Гаразд, — у мене більше не було сил розмовляти. — Ідіть. А я відпочину.

Я пройшов у номер і прийняв душ. Отож, її підвели нерви. Ну що ж, нічого дивного. Майже всі спортивні грішники посилаються на нерви. Але така мила дівчина…

Я замовив у номер каву. Мені принесли темний напій зі смаком паленої гуми. Кращого я й не чекав.

— Даруйте, — запитав я офіціанта. — А чи є тут неподалік місце, де подають справжню каву?

— У нас справжнісінька, найкраща кава.

— Вірю. А з чого її готують?

Офіціант подивився на мене зі щирим співчуттям і пояснив, що кава — це така трава, коріння якої висушується і перемелюється, поки не набуде шляхетного фіолетового відтінку.

Подякувавши офіціантові, я хотів вихлюпнути дорогоцінний напій, але той, немов відчувши моє розчарування, сказав:

— Є люди, що називають цим словом дивні коричневі зерна, які привозять із Землі. Їх подають в кав’ярні «Африка» — два квартали звідси. Чого тільки не зробить з людьми мода!

Офіціант жалів снобів, яким доводиться ковтати всяку гидоту, а я підбадьорився і через п’ять хвилин вирушив до кав’ярні «Африка».

Квартал, у якому стояв готель, відділявся від наступного невеликим парком. Я йшов неспішно і навіть зупинився на березі ставка, обрамленого бетонним бар’єрчиком. До вечора сонце гріло вже не так несамовито, можна було дихати, і від води струмувала прохолода.

На другому березі ставка щасливі батьки вовтузилися біля візочка з немовлям. Немовляті на вигляд було близько року — воно ще не вміло ходити, але стояло у візочку досить упевнено. На маківці у нього стирчав білий чубчик, і немовля заливалося щасливим сміхом, якому вторили тато і мама. Немовля нагадувало мені молодшого внука Єгорчика, і мені на хвилину здалося, що я повернувся додому.

Раптом татусько підняв немовля на руки і, поцілувавши в лобик, закинув у воду. Подалі від берега.

Я було кинувся до води, керуючись природним бажанням врятувати малюка. Але перш ніж я встиг що-небудь зробити, я помітив: тато з мамою продовжують щасливо сміятися, що свідчило або про їх викінчений цинізм, або про те, що немовляті нічого не загрожує. Сміялися і випадкові перехожі, що зупинилися біля ставка. Сміялося і немовля, яке потішно молотило ручками й ніжками і на дно не йшло.